На Донеччині селище Ямпіль, зруйноване російськими обстрілами, втратило більшість своїх мешканців. Якщо раніше тут проживало понад дві тисячі людей, то нині залишилося близько двохсот. Серед них — сімнадцять дітей шкільного віку, для яких одна педагогиня організувала навчання в умовах, далеких від звичайної школи.
Збудована на вулиці Миру двоповерхова школа стоїть розбита й покинута. Більшість учнів евакуювалися після того, як селище було окуповане російськими військами з квітня по вересень 2022 року. Ті ж, хто залишився, продовжують здобувати освіту в імпровізованому навчальному просторі.
Олена Миколаївна Ачкеєва — єдина педагогиня, яка не покинула Ямпіль. Раніше вона працювала секретаркою у школі, але перекваліфікувалася на посаду соціальної педагогині, щоб мати можливість продовжувати роботу з дітьми. Поруч з її напівзруйнованого обстрілами будинку розташований невеликий сарайчик, який отримав офіційну назву «Освітньо-консультаційний пункт».
Цей імпровізований навчальний центр обладнаний завдяки допомозі волонтерів, які привезли сюди супутниковий інтернет Starlink та генератор. Місцеве управління освіти виділило два ноутбуки. «З кожного по нитці, як то кажуть, і назбирали. Маємо те, що маємо, намагаємося якось дітям донести знання», — розповідає Олена Миколаївна, показуючи невелику кімнату, де посеред стоїть коробка з кошенятами, які служать дітям «антистрес-комочками».
Навчання відбувається за розкладом онлайн-уроків та консультацій. Вчителі з інших міст пояснюють дітям матеріал, який вони не розуміють. Інтернет у селищі — це справжня розкіш, доступна лише військовим та у цьому пункті. Під час двогодинних занять педагогиня постійно спостерігає за учнями, щоб вони не відволікалися на ігри чи соцмережі. Деякі вчителі навіть приїжджають сюди особисто, коли мають таку можливість.
Але навчання у Ямполі — це не просто виконання домашніх завдань. Олена Миколаївна залишається спокійною попри всі вередування школярів, але від вибухів, які чути за вікном, щораз смикається. «Складно на даний час, он чуєте як. За кожну дитину несемо відповідальність. Поки спокійніше — намагаються виконувати завдання, а вчителі там перевіряють», — говорить вона.
Діти розповідають, що їхня вчителька живе у підвалі через страх перед обстрілами. Туди ж спускаються всі разом, коли звуки вибухів стають надто гучними. Олена Миколаївна переконалася, що всі школярі знають, як себе поводити під час обстрілу. На запитання про те, що робити, коли чути вибухи, хлопчик Ігор впевнено відповідає: «падати на землю». Діти також вміють розрізняти звуки вхідного та вихідного вогню, розпізнають касетні боєприпаси. Попри всі небезпеки, школярі наполягають, що не хочуть евакуюватися.
13-річна Вероніка тримає одного з кошенят під час уроку. Вона розповідає про своє рішення залишитися: «Тут мій дім, я не хочу їхати. Он в мене вже друг і подруга поїхали. Подруга на другий день отруїлася, а з другом ніхто спілкуватися не хоче, бо він з Донеччини». Олена Миколаївна підтверджує, що діти облаштували собі підвали як справжні квартири й не бажають виїжджати. «Можливо, натура у нас така, що ми не можемо зірватися і поїхати. Дуже складно змінити своє осіле місце», — розмірковує педагогиня.
Мама одного зі школярів, Дмитра, щодня приводить та забирає сина зі школи через небезпеку. Її родина вирішила залишатися, хоча чоловік наполягав на евакуації. «Кожен день страшно, але, мабуть, життя так влаштоване. Я не вважаю, що ми десь потрібні, а тут я вдома, нікому й нічого не винна», — каже вона. Їхній будинок порівняно з іншими в селищі постраждав менше: пошкоджено паркан, дах та вибито вікна.
23 лютого поблизу будинку сталася трагедія. «Це був приліт поруч. Сусіда вбило. Я добре запамʼятала, що вночі о 3:46 це було», — розповідає мама Дмитра. З того часу хлопчик боїться ночувати у будинку й щовечора спускається у підвал, де у кожного члена родини є своє ліжко.
Дмитро влаштовує журналістам екскурсію по своєму будинку. При вході стоїть коробка з трьома кошенятами, яким він сам дав імена: Байрактар, Хаймарс і Абрамс. У вітальні на столі вишикована військова техніка, зібрана з конструктора Lego. Хлопчик розповідає, що бачив таку техніку на вулицях селища, а про деяку розповідали військові, яких він називає своїми «новими друзями», оскільки його старі однокласники та товариші виїхали з Ямполя через війну.
«Я теж хочу бути військовим. Захищати Україну», — говорить Дмитро з посмішкою. Він переконаний, що справжній військовий повинен мати бронежилет, автомат і бути безстрашним. Проте зізнається в своєму страху: «Я боюсь, що прилетить».
Попри всі побоювання дітей, їх батьки не можуть бути примусово евакуйовані. Ні волонтери, ні поліція не мають права вивезти їх силою. Постанова Кабінету Міністрів про так звану «обовʼязкову евакуацію у примусовий спосіб» стосується лише 21 населеного пункту, а Ямпіль до цього переліку не входить.