Поранення від уламків снарядів, які пошкоджують нерви в кінцівках, потребують складних хірургічних втручань. Проблема в тому, що кількість військових, яким необхідне таке лікування, значно перевищує кількість фахівців, здатних його проводити.
Журналісти «Слідства.Інфо» спостерігали за однією з таких операцій, щоб розповісти, як виглядає робота в нейроопераційній та які надії супроводжують бійця перед вирішальним втручанням.
Антон служить у 3-му окремому батальйоні «Волинь» Української добровольчої армії. За кілька годин до операції він розповідає про те, як отримав поранення. Від результату цього втручання залежить, чи зможе він знову нормально ходити, адже зараз ліва нога його не слухається. Уламок пройшов крізь кінцівку, зруйнувавши м'язову тканину та розірвавши нерв.
Поранення сталося у Великій Новосілці на Донеччині, коли боєць перебував на спостережному пункті під танковим обстрілом. У той момент йому здалося, що це кінець.
«Я відчув присмак пороху і впав. Я думав, що вже помру, бо дивно так, я лежу і нічого не відчуваю. Потім я вже зрозумів, що в мене пробита легеня, бронижелет злетів, бо влучило у лямку, праву руку і ліву ногу я не відчував», — пригадує Антон.
Перші сорок хвилин він лежав без медичної допомоги. Його товариші, які були поруч, приходили до тями після контузії. Евакуаційна машина не могла наблизитися через мінометний обстріл, тому побратими поклали його на простирадло і протягли кілька кілометрів до транспорту.
«І я думаю: «Чого я не втрачаю свідомість, вже ж стільки крові втратив? Де цей момент, що я вже вирублюсь і прокинуся в іншому місці?», — розказує військовий.
До прифронтової лікарні він дістався у свідомості. Потім два місяці він переходив від одного міста до іншого, від одного лікаря до іншого. Одні витягали уламки, інші встановлювали металеву пластину в руку, треті видаляли фрагменти з легені.
«Він був розміром три на три сантиметри, іржавий, тому заражав кров, мені щодня кололи уколи від столбняку, але дістали зрештою. Є й такі уламки, що не заважають, то вони так і лишаються у тілі», — пояснює Антон.
Це вже десята операція для бійця. Попри те, що вона вирішальна, він не виявляє хвилювання і активно планує своє майбутнє.
«От зараз наступ почався, я дуже хочу взяти участь у наступі. Дуже сильно. Це ж найцікавіше, що може бути. Щойно рука і нога відновляться, поїду до своїх», — говорить військовий, готуючись до втручання.
Поки Антон проходить лікування, його підрозділ активно просувається вперед на Донеччині. У червні вони звільнили село Нескучне.
«Ми якраз, коли я ще був, дроном літали, з міномета працювали по Нескучному, а тепер вони там. Кажуть, дуже багато трофейної зброї тепер мають», — розповідає Антон.
Операцію проводить ортопед-травматолог Оксана Мироненко. З початку повномасштабного вторгнення вона лікує як військових, так і цивільних, поранених під час бойових дій. Такі операції безкоштовні. Попри 17 років досвіду та сотні подібних втручань, лікарка наголошує, що в операційній завжди чекають несподіванки, особливо при уламкових пораненнях. Коли фрагменти снаряду потрапляють у тіло, вони хаотично вражають м'язи, кістки та нерви, тому складність маніпуляцій часто важко передбачити.
«Хірургія — це така штука: щоразу ніби вперше», — каже Оксана.
В операційній звучить повільна мелодія. Асистенти пояснюють, що кожна команда лікарів вмикає щось своє, бо під музику легше сконцентруватися, ніж під монотонні звуки приладів.
Проходить близько години, перш ніж лікарці вдається знайти нерв, через який ліва нога бійця знерухомлена. Він повністю розірваний. Цілі фрагменти зшивають під мікроскопом — настільки кропітка робота.
«Я його зараз зшию, але він наростатиме дуже повільно, як хвіст у ящірки — міліметр на добу. Якщо вдасться при цьому і м'язи зберегти, то все у нього буде добре, але треба буде прямо пахати, щоб воно все відновилося», — пояснює лікарка під час операції.
За ще годину Антону накладають гіпс. Він потрібен, щоб боєць випадково не розігнув ногу та не порвав щойно зшитий нерв.
Оксана Мироненко підкреслює важливу деталь: «У цієї операції немає результату. Людина прокидається і все в неї так само. Минуть місяці перш ніж він мені напише: «О, в мене щось трохи рухається».
Більшість її пацієнтів-військових успішно проходили реабілітацію та повертались на фронт. Проте лікарка говорить про складність цієї роботи.
«Спілкуюся ж з усіма. І буває: ти його полікувала, він знову отримав поранення і знову лікуєш, а буває — пішов і загинув. І це взагалі найстрашніше, що можна дізнатися. Тоді починаєш думати: «А, може, не треба було його лікувати? Був би собі живий», — ділиться Оксана Мироненко.
Від початку повномасштабної війни сама Оксана Мироненко проперувала понад 150 бійців. Черга на подібні операції в Інституті травматології та ортопедії розписана на наступні чотири місяці.