Понад дванадцять місяців тому російські військові захопили майже дві тисячі українських захисників Маріуполя. Ці бійці протягом 86 днів утримували місто від наступу, але в кінцевому підсумку були змушені здатися. Дружини полонених військовослужбовців наголошують на жахливих умовах утримання, систематичних катуваннях та показових судилищах, які влаштовує російська сторона.
Ганна — художниця, яка створює плакати про долю військовополонених. Її чоловік Сашко служить у полку «Азов» і був одним із захисників Маріуполя. У травні 2022 року він разом з іншими українськими військовослужбовцями виконав наказ про здачу у полон. Маріупольський гарнізон протягом 82 днів утримував оборону міста в умовах повного оточення, але врешті отримав наказ залишити промислову зону «Азовсталь» задля збереження життів.
Сашко за фахом історик. До полку «Азов» він приєднався у 2018 році і невдовзі переїхав до Донецької області. За словами Ганни, чоловік мріяв служити в цьому підрозділі, вважаючи його колективом видатних людей. Буквально через три дні після весілля він виїхав у Маріуполь. Ганна приїхала за ним кілька місяців пізніше. Вона родом з Луганська і добре розуміла, що означає жити в умовах військового конфлікту.
«Я довгий час розповідала йому про те, як у нас все почалося, як я сумую за домом. Він мене підтримував, казав, що хотів би побачити мій дім», — згадує вона. Ганна підкреслює, що Сашко завжди мріяв бути військовим, прагнув стати прикладом для наслідування.
Коли 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна російська агресія, Ганна мала бути у Києві. Напередодні вторгнення чоловік наполіг, щоб вона все ж таки виїхала, попросивши взяти з собою собаку, речі та його документи. Цей наказ дуже її стривожив. «Відчуття було таке, ніби знову 2014-й, ось мій Луганськ, ось я збираю всі свої речі та їду у відпустку, яка затягнулася на стільки років», — розповідає вона.
З першого дня вторгнення Ганна втратила зв'язок з чоловіком. Спочатку панувала повна тиша, потім приходили короткі повідомлення: «Все нормально, я буду тут, з хлопцями, ми тримаємося». Життя дружини перетворилося на безперервне очікування. Зв'язок з Сашком був мінімальним — найдовша розмова тривала лише 10 хвилин. Один раз він не відповідав чотири дні поспіль.
«Я вже думала… не можу. Кому я напишу, ніхто не відповідає, зв'язку з жодною людиною немає. Потім, вночі, хтось телефонує. Я чую голос… Це було дуже жахливо, коли ти розмовляєш з людиною кожен день, а тут її немає добу, дві, і ти не знаєш, про що думати, куди писати», — ділиться своїми переживаннями Ганна.
Кожне повідомлення від Сашка відображало його стійкість, але читати їх було болісно. Українські військові страждали від голоду та спраги. Вони займали віддалені позиції, а люди, які мали доставляти продукти, гинули, не встигаючи принести їжу. «Сонечко, в нас все буде. Коли я повернусь, в нас буде все. У нас буде їжа, хліб, цукор. Я дуже хочу чаю», — писав він дружині.
Ганна розповідає, що це були страшні послання. Сашко описував, як вони з побратимами знайшли пакет гречки і розділили його на трьох — це була вся їхня їжа на день. «Мені хочеться їсти, я не можу ні про що думати, мені дуже важко. Мені постійно хочеться їсти», — цитує вона його слова.
Чоловік також описував жахи, які відбувалися в місті: «Багато двохсотих. Дуже багато. Люди помирають неочікувано для них. Бачив пару. Вони, схоже, стояли і притискались одне до одного під обстрілом. Так і померли в обіймах».
Попри складні умови оборони та значну перевагу російської армії, українські захисники не відступали. Маріуполь захищали бійці окремого загону спеціального призначення «Азов», 12-та бригада Національної гвардії України, 36-та окрема бригада морської піхоти, прикордонники, поліцейські та добровольці. Ганна припускає, що на початку військові думали, що ситуація не буде такою масштабною, як у 2014 році, коли росіяни вперше намагалися окупувати місто. Але згодом бійці розуміли, що не можуть відступити. «Якщо ми звідси підемо, хто захистить місто?» — писав Сашко.
Сашко та його побратими вирішили тримати оборону до кінця. «Мені чоловік прямо сказав: «Я буду тут, я тебе кохаю, але я тут потрібен»», — говорить Ганна.
Російські військові оточили українців на заводі «Азовсталь». Всередині травня 2022 року захисники Маріуполя виконали наказ українського керівництва та здалися в полон. Президент Володимир Зеленський наголосив, що збереження життя є пріоритетом. Генеральний штаб назвав цих військовослужбовців героями, які увійшли в історію. Українська влада запевняла, що полонених обміняють і повернуть додому. Однак Росія неохоче відпускає захисників Маріуполя.
Ганна дізналася про здачу Сашка в полон з новин. Чоловік не встиг її попередити особисто. «Уся країна писала великі лозунги: «Я — Азов, ми — Азов, вся Україна — Азов. Я пам'ятаю просто це, як страшний фільм», — згадує вона.
За її словами, третьою стороною під час здачі в полон мав виступати Міжнародний Червоний Хрест. «Я думаю, у всіх жінок зараз дуже великі претензії до Червоного Хреста. Особливо, коли ти дзвониш. А тебе… У нас був такий випадок, коли подзвонили на гарячу лінію Червоного Хреста, а вони сказали: «Сходіть, помоліться, може, допоможе»», — розповідає Ганна.
Волонтери Червоного Хреста були присутні не всі дні під час евакуації військових з «Азовсталі», через що не всі потрапили до списків військовополонених. Тому про долю багатьох захисників рідні дізнаються самостійно. «Найжахливіша ситуація у нас з нашим другом, про якого я досі не знаю, чи жива людина взагалі. Він потрапив у госпіталь, який потім захопили. І от на цьому моменту невідомо, чи він вижив, чи потрапив у полон, чи взагалі його вбили», — говорить Ганна.
Для неї найстрашніше — коли невідомо, де шукати людину, до кого звертатися. «Знаєте, як би це жахливо не звучало, але якщо людина померла, то у тебе є час плакати, горювати. Коли людина в полоні, ти намагаєшся цим справлятися, бо знаєш, що жива. А коли його немає і ти навіть не знаєш, ні де шукати, ні до кого звертатися — це найстрашніше», — говорить вона.
Жінки військових з «Азову» об'єдналися, щоб разом добитися повернення своїх рідних. «Ми намагаємося справлятися з цим. Кожен абсолютно по-своєму. Є люди, які плачуть, постійно плачуть. Є такі, які намагаються щось робити. Кожен день ти береш себе в руки, прокидаєшся, ти намагаєшся щось робити, будь-що», — розповідає Ганна.
З часом Ганна дізналася, що здоров'я Сашка погіршилося. У нього впав зір, а харчування, як і для інших бранців, залишається недостатнім. Рік полону без підтвердженої інформації про його стан морально виснажує дружину. «Це кожен день з тобою. Ти прокидаєшся з цим, ти засинаєш з цим. І ти живеш у цьому. Ти не знаєш, що з людиною. Що буде далі. Я не знаю, чи завтра його вб'ють, чи він ще буде жити… Скільки їм ще з такими обмінами потрібно там буде висидіти? І яку людину я назад поверну. Взагалі, чи виживе після цього всього?» — говорить Ганна.