Микита Семенов був ще школярем, коли вирішив присвятити себе захисту України. У вісімнадцять років, влітку 2021-го, він вступив до лав «Азову» і невдовзі опинився у Маріуполі, де разом з побратимами оборонявся від російської агресії. Коли наказ змусив його залишити бункер «Азовсталі», молодий боєць потрапив у полон, де провів наступні 3,5 року.
Уродженець Одеси виріс у російськомовній родині, однак його мати з дитинства прагнула, щоб син розмовляв українською. Перші п'ять років навчання Микита здобував у українській школі, потім його перевели в російськомовний клас, але навіть це не змінило його патріотичних переконань. На всіх святкових заходах мама одягала на нього вишиванку, а сам Микита з підліткових років гостро реагував на російську агресію проти України — захоплення Криму та вторгнення на Донецьку та Луганщину.
Після закінчення школи він не вагався. Разом з групою друзів Микита поїхав до гарнізону «Азову» і офіційно підписав контракт на посаду стрільця-гранатометника. На момент початку повномасштабного вторгнення йому було лише 19 років. У бункері «Азовсталі» він намагався зберегти людяність — читав книжки при ліхтарику, робив нотатки. Перед виходом у полон записки довелося знищити, але деякі видання він забрав із собою: «Крамниця старожитностей» Чарльза Діккенса та «Відьмака» Анджея Сапковського.
После захоплення Микиту перевозили між трьома в'язницями. Перша зупинка — Оленівська колонія — виявилася найгіршою з точки зору харчування. За понад три роки у російському полоні він схуд на 25 кілограмів. Там їм давали крупу, яка не засвоювалася організмом, і незалежно від кількості з'їденого, голод не проходив. Потім його етапували до слідчого ізолятора №2 у Таганрозі Ростовської області.
У таганрозькому СІЗО Микиту чекали постійні допити та побиття. Слідчі намагалися змусити його визнати вбивства цивільних та російських військовослужбовців. Коли він відмовлявся дати конкретні відповіді, його зв'язували скотчем за руки й ноги так, щоб тіло утворювало гойдалку, а потім били по чутливих місцях — колінах, ліктях, ногах. Спочатку удари були сильними, але потім катувальники змінили тактику: вони наносили удари в одне й те саме місце, створюючи гематоми, які болили довше. Після таких допитів Микита не міг самостійно ходити і його носили в камеру.
Харчування у Таганрозі також було жахливим. Їм подавали риб'ячі голови з кістками, макаронні страви, змішані з тухлою рибою, без жодного смаку й поживної цінності. Однак режим у цьому ізоляторі був дещо халатнішим — там не було камер спостереження в деяких місцях, що дозволяло полоненим іноді знайти способи поліпшити своє становище, наприклад, прочитати більше книжок.
Найжорстокіший режим чекав його у слідчому ізоляторі №3 міста Кізел Пермського краю. Саме звідти його вже везли на обмін. Під час так званої «прийомки» російські тюремники особливо жорстоко поводилися з азовцями. Вони робили їм помітки зеленкою на спинах — у когось вибивали букву «Z» — щоб усі знали, де серед в'язнів знаходяться бійці «Азову». Ці помітки потім перетворювалися на великі гематоми.
Мікіта розповідає про один з найстрашніших моментів: під час побиття російські охоронці змушували полонених вголос читати молитву «Отче наш». Він не знав її, тому просто бубнив щось під носом, але удари продовжувалися. Деякі полонені взагалі не знали молитву російською мовою. Це було як сценарій з фільму жахів.
Під час цієї «прийомки» Микиті також пропонували підписати контракт і вступити до російського батальйону імені Богдана Хмельницького, щоб воювати проти власної країни. Російські офіцери говорили йому: «Твоя країна тебе покинула. Ти тут здохнеш. Але у тебе є вибір». Коли Микита відмовився, посилаючись на присягу, його знову почали бити. Після цієї «прийомки» його спина була вся в гематомах, він не міг піднімати руки, ноги набрякли. Ці ушкодження не спадали два тижні.
У кізельському ізоляторі панував суворий режим: полоненим було заборонено розмовляти один з одним, будь-які дії дозволялися лише за командами, весь день вони мали стояти непорушно на місці. Майже два роки Микита провів у цих умовах, поки 4 липня 2025 року його не повернули в Україну в результаті обміну.
Повернувшись додому, Микита дізнався, що під час його полону його батько також пішов служити в армію. Це викликало в нього почуття гордості, яке він дозволяє собі відчувати, хоча суспільство часто очікує протилежного. «Мені дуже приємно, що всі так мене чекали. Я ним зараз дуже пишаюся», — говорить він про свого батька.