Напередодні повномасштабного вторгнення Росії батьки-вихователі та керівники дитячих закладів Херсонщини звертались до місцевої влади з проханням надати маршрути евакуації для дітей-сиріт. Однак замість конкретної допомоги вони отримали мовчання або заспокійливі відповіді про те, що паніки немає підстав.
Олександр Васильєв, батько-вихователь дитячого будинку сімейного типу та голова Херсонського підрозділу ГО «Всеукраїнська асоціація прийомних батьків», розповідає про спроби отримати інформацію про евакуацію. Ще навесні 2021 року, коли почалася перша хвиля концентрації російських військ, опікуни дітей зустрічалися зі Службою у справах дітей і запитували про готовність до можливих викликів. Держслужбовці визнавали свою стурбованість, але не могли запропонувати жодних конкретних заходів.
Питання про евакуацію ставало все гостріше. У січні 2022 року батьки-опікуни почали писати запити до районних рад та міського голови Херсона Ігоря Колихаєва. Суворівська районна рада відповіла одному з батьків фразою, яка стала символічною для ставлення влади: «Панікувати не треба — війни не буде». Це була офіційна позиція на той момент, хоча Миколі Нестеруку, опікуну восьмох дітей, у відповіді на його запит від 11 лютого 2022 року посилалися на офіційну заяву Міністерства оборони про відсутність підстав очікувати повномасштабного вторгнення.
Опікуни розуміли, що розраховувати на державну допомогу не варто. Вони самостійно почали готуватися до можливої евакуації. Васильєв познайомився з директором дитячого санаторію в Яремче та домовився, що у разі необхідності туди можна буде приїхати з дітьми. Директор запропонував місце для перебування на місяць, з можливістю продовження на три місяці.
Радниця-уповноважена президента України з прав дитини Дар'я Герасимчук проводила онлайн-зустріч з батьками приблизно у січні 2022 року. Коли обговорювалися вступні екзамени для дітей-сиріт, Васильєв не витримав і запитав про евакуацію. Він посилався на закон про цивільний захист населення, який передбачає попередню евакуацію та навчання під час евакуації. Для опікунів було критично важливо знати, куди саме їм виїжджати.
Герасимчук повідомила, що Військово-цивільні адміністрації мали розпорядження про регіони, які повинні приймати дітей-сиріт у разі евакуації. Однак вона відмовилась показати журналістам документи, посилаючись на те, що інформація закрита і доведена лише до ВЦА. Батькам-опікунам вона сказала, що плани евакуації існують, але вони секретні.
Це повідомлення шокувало Васильєва. Він намагався зрозуміти логіку такого рішення: можливо, влада боялась паніки і планувала надіслати всім повідомлення на початку військових дій з інструкціями про евакуацію. Але нічого подібного не сталося. З 5:00 24 лютого він постійно перевіряв телефон, але жодних повідомлень не отримав.
Васильєв почав готувати дітей самостійно. За місяць до вторгнення він проговорював з ними можливість евакуації, показував фільми про надання першої медичної допомоги, складав списки необхідних речей. Діти навіть думали, що це просто навчання.
Коли Васильєв продовжував запитувати Герасимчук про евакуаційні маршрути, вона написала йому, що запитувала у батьків, і їм це не потрібно. Вона не уточнила, у яких саме батьків. Васильєв мав конкретний запит: до кордону було 100 кілометрів, десяток мостів, і якщо всі їх підривають, то це займе 2-3 дні. Насправді виявилось, що часу було всього 4 години.
У активній групі батьків було п'ять родин, які писали в адміністрації, але не отримали жодної відповіді.
24 лютого Васильєв розбудив дітей і сказав їм збиратися. Старші діти роздали рюкзаки молодшим. Дружина готувала їжу в дорогу, але залишилась у Херсоні, оскільки її мама була хвора. Коли бомбили аеропорт, Васильєв подумав, що буде перерва, і тоді можна буде проскочити повз. Військові насипи біля аеропорту дали йому надію, що наші військові були готові. У Миколаєві він побачив, як працює поліція, і зрозумів, що якась влада ще тримається. До Яремче вони доїхали 25 лютого.
Коли Васильєв стояв у пробці біля Миколаєва, йому дзвонили батьки з Херсона, які не мали транспорту. Він почав дзвонити у Службу у справах дітей, просячи надіслати автобус. Заступниця начальника сказала, що стоїть на зупинці і не може потрапити на роботу, оскільки маршрутки не ходять. Васильєв запропонував їй скористатися телефоном і дати розпорядження про автобус, але вона сказала, що нічого не може зробити. Зрештою допомогла церква, яка вивезла ту родину.
Васильєв телефонував заступнику міського голови Херсона, але той був дуже роздратований і сказав, що там і без нього вистачає проблем. До 4 березня сім'я побула в Яремче, а потім виїхала в Польщу.
Васильєв вважає, що влада виявилась некомпетентною, а рівень чиновників дуже низьким. На його думку, вони прийшли на свої посади не для служіння народу України, а для власної користі.
Стан інших дитячих будинків сімейного типу Херсонщини різний. Деякі родини самостійно виїхали і тепер перебувають у Польщі чи Швейцарії. Але є сім'ї, які не наважилися евакуюватися. Васильєв знає принаймні дві такі родини, які залишилися в окупації. Згодом їх вивезли росіяни в Крим чи Росію, і зараз з ними немає зв'язку.
Згідно з інформацією від Служби у справах дітей у Херсонській області, нині на окупованих Росією територіях або в РФ перебувають 1009 дітей-сиріт чи дітей позбавлених батьківського піклування. Це майже половина від усіх статусних дітей, зареєстрованих в області до початку повномасштабної війни.
Понад 19 тисяч українських дітей, серед яких велика частина дітей-сиріт, викрадені росіянами. Вони перебувають або на території Росії, або на окупованій нею території України. Україна не може перевірити умови утримання цих дітей і встановити їхню точну кількість, оскільки Росія цю інформацію не надає. Тим часом українських сиріт за спрощеною процедурою віддають у російські сім'ї, вчать співати російський гімн та формують у них російську ідентичність.