На окупованих територіях Росія розгорнула масштабну кампанію вербування українців до своїх збройних сил. Механізм простий: психологічний тиск, сфабриковані обвинувачення, загрози арешту та конфіскації майна. Результат — десятки тисяч людей, які опинилися в російській армії, часто не розуміючи, що їхній так званий вибір був насправді примусом. Один із них — 22-річний Іван Віхарєв із селища Михайлівка Запорізької області, який нині перебуває в українському полоні та судиться за державну зраду.
Журналісти видання «Слідство.Інфо» провели розслідування, опитавши військовополонених, отримавши доступ до закритих баз даних та проаналізувавши сотні імен працівників так званих військових комісаріатів на окупованих територіях. За даними Служби безпеки України, йдеться про десятки тисяч незаконно мобілізованих українців. Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими повідомляє, що близько 15% військовополонених потрапили до російської армії саме з тимчасово окупованих територій. Це — частина системи воєнних злочинів, які Російська Федерація вчиняє на території України.
Вибір без вибору
Віхарєв уже рік утримується в таборі для військовополонених. Про нього стало відомо з відео українських десантників, які разом із суміжними підрозділами взяли в полон 21 військового російської армії у Курській області. На записі він назвав своє ім'я, рік народження — 2003-й, місце походження та військову частину, у якій служив.
Під час інтерв'ю в таборі Віхарєв розповів, як опинився в російській армії. Він закінчив дев'ять класів та училище за спеціальністю тракториста. Повномасштабне вторгнення застало його вдома, де він спостерігав, як місцеві жителі спочатку намагалися чинити опір російським військам, а потім швидко адаптувалися до нової реальності. Сусіди почали спілкуватися з російськими військовими, дівчата ходили з ними, деякі навіть вагітніли. Іван теж гуляв із російськими солдатами, пив з ними пиво.
Згодом його затримали росіяни за підозрою у крадіжці. Замість суду йому запропонували вибір: сидіти в тюрмі або йти воювати. Державний адвокат сказав йому прямо: «У тебе є два вибори — або сидіти, або воювати». Віхарєв обрав воювати. На запитання, чому він прийняв таке рішення, він відповів, що хотів заробити гроші, купити дім і машину.
Петро Яценко, представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, пояснює, що говорити про добровільний вибір у таких випадках складно. За його словами, люди часто не усвідомлюють, що їхній так званий вибір був обумовлений обмеженнями, які поставила російська окупаційна влада. Вони перебувають у таких рамках, де їхній вибір здається їм природним і власним, але насправді це не так.
Система примусу
З початку повномасштабного вторгнення слідчі Служби безпеки України розслідують понад 100 тисяч воєнних злочинів, вчинених Російською Федерацією на території України. Серед них — примусова мобілізація на окупованих територіях. У СБУ зазначають, що окупанти здійснюють психологічний тиск на чоловіків призовного віку, щоб змусити їх отримати російське громадянство, а потім підписати контракт під загрозою арешту, конфіскації майна, звільнення з роботи або депортації. Нерідко людей затримують за надуманим приводом, а потім пропонують звільнення за умови підписання контракту.
Віхарєв розповідає, що документи підписав у слідчому ізоляторі. До нього прийшов військовий комісар з Мелітополя, він підписав контракт. Потім йому сказали, що через пару днів прийдуть робити паспорт. Комісію він проходив у наручниках. Наступного дня його викликали, військовий прийшов і все оформив.
На тимчасово окупованих територіях Росія ще з 2014 року розгорнула кампанію з вербування до своєї армії. Її супроводжують агітація, примусова паспортизація, незаконні обшуки та затримання. Після підписання контракту Віхарєва вивезли з Мелітополя на навчання до Маріуполя, а звідти — на Курщину.
Обіцяння та реальність
Під час розмови Віхарєв визнав, що обіцяні умови служби не відповідали реальності. Йому обіцяли 800 тисяч рублів одноразово, але скинули лише 195 тисяч рублів та ще по 20 тисяч рублів так звані «путінські» виплати. Хлопці казали, що мають ще прийти, але нічого не приходило.
Перед відправленням на позиції під Курськ їм не видали повного спорядження. Їм сказали одразу виходити на передову у село Погребки Курської області. Болотників не дали, форму видали, а потім забрали назад. Як сам Віхарєв висловився: «На*бали, звісно».
На Курщині Віхарєв та його товариші приїхали в якесь село, де навчалися на мотоциклах. Їх вигрузили в темному будинку, і вони не знали, в який бік йти. Рацію вони загубили. Позиції облаштовували вже на місці. Там же вони зустріли Новий рік — знайшли два трилітрові бутлі самогону, зловили курку, розібрали її, і в розбитому будинку зробили шашлик.
Згодом по рації передали, що йдуть корейці. Їм сказали кричати «Красно-білий» або «Русь», якщо не впізнають, хто це. Вони й кричали, але їх почали гранатами закидати. Як розповідає Віхарєв, корейці були безбашенні — їм байдуже, хто ти: росіянин чи українець. Він один залишився живий і цілий.
У полон Віхарєв потрапив випадково. Пішов шукати щось поїсти, побачив трьох українців і підійшов до них. Спочатку вони не звертали на нього уваги, але потім один старший сказав: «Заходь».
Працівники окупаційних структур
Після початку повномасштабного вторгнення Росія створила на новоокупованих частинах Запорізької та Херсонської областей так звані військові комісаріати, які формують списки чоловіків призовного віку та готують їх до мобілізації. Наприкінці 2024 року ці структури почали активно складати переліки тих, кого можна примусово мобілізувати або змусити підписати контракт.
«Слідство.Інфо» разом із пошуковцями організації KibOrg отримали інформацію про працівників цих установ. Журналісти проаналізували сотні імен і виокремили керівників.
Оксана Іордакій очолює відділ соціального та пенсійного забезпечення військового комісаріату Донецька. Вона родом із Краматорська, а її син, ймовірно, був посмертно нагороджений медаллю за звільнення Маріуполя.
Нікіта Пономарьов — 23-річний керівник секретної частини військового комісаріату у Мангуші Донецької області. Сам він родом із села в Бєлгородській області Росії.
Наталія Давиденко керує відділом соціального та пенсійного забезпечення у Сніжному на Донеччині. У листопаді 2024 року вона брала участь у виїзному прийомі для учасників так званої СВО та родин загиблих.
У Генічеську працює Олена Призеровська — до повномасштабного вторгнення вона була юристкою управління міністерства юстиції РФ у Криму.
Із Криму на Херсонщину приїхав Михайло Пренко — помічник відділу з призначення та обліку мобілізаційних ресурсів.
У військкоматі Мелітополя, який оформив мобілізацію Віхарєва, працює Світлана Дмітрієва — старша помічниця керівника відділу підготовки та призову громадян.
У Бердянську за мобілізаційні ресурси відповідає Салават Фахратдінов. До повномасштабного вторгнення він, судячи з відкритих даних, займався відеозйомкою весіль, ювілеїв та випускних.
Тарас Семків, начальник управління Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту Офісу Генерального прокурора, повідомляє: «Наразі відкрито 28 кримінальних проваджень щодо примусової мобілізації на окупованих територіях. 22 особам уже повідомлено про підозру, щодо 16-ти обвинувальні акти скеровані до суду. Є два вироки, які набрали законної сили. Серед фігурантів — працівники так званих військових комісаріатів».
Осмислення вчиненого
Під час розмови з журналістами Віхарєв розмірковує про те, що він зробив. На запитання, чи убивав би він українців, якби мав зброю, він відповідає: «Ні». Але він підписав контракт з армією Росії, фактично щоб воювати проти своєї країни. Його сестра, яка живе у Запоріжжі, просила його не робити цього, навіть якщо йому дадуть паспорт або вручать повістку. Але він не послухав.
На запитання, як це — воювати проти власної країни, він відповідає: «Незвично проти своїх воювати».
Віхарєва можуть передати Росії у межах обміну, якщо вона заявить про нього. Правозахисники зазначають, що після повернення з полону таких людей нерідко знову відправляють на фронт.
На запитання, чи відчуває він себе зрадником, Віхарєв відповідає: «Так». Для нього це слово означає: «Зрадив своїх. Пішов проти своїх воювати». Він знає, що буде сидіти за це все. Можливо, обміну не буде. Він гадає, що краще б він виїхав з тієї території — і все.