Редакція «Слідства.Інфо» провела інтерв'ю з Аліною Михайловою, керівницею медичної служби «УЛЬФ», про складну ситуацію з евакуацією поранених на одному з найнапруженіших ділянок фронту.
На початку серпня Міністерство оборони України визнало Куп'янський напрямок найтяжчим театром військових дій. Російські військові намагаються повернути території Харківщини, які були звільнені ще восени попереднього року. За словами українських бійців, які спілкувалися з полоненими окупантами, основна мета противника — захопити саме місто Купʼянськ.
Одним із підрозділів, що утримує позиції на цьому напрямку, є батальйон «Вовки Да Вінчі». Цей батальйон щодня відбиває російські штурми. Аліна Михайлова — молодша лейтенантка, начальниця медичної частини цього батальйону, який входить до складу 67-ої окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ. Водночас вона є депутаткою Київської міської ради. Вперше на війну Михайлова вирушила у 2014 році у віці 19 років. Спочатку вона працювала волонтеркою, а з 2016 року — парамедикинею у організації «Госпітальєри». За рік роботи вона організувала медичну службу за стандартами НАТО у ДУК ПС, який згодом став батальйоном «Вовки Да Вінчі».
На запитання про поточну ситуацію з пораненими Михайлова розповідає про надзвичайно напружений графік роботи. Вона описує типовий день, коли підйом відбувається о четвертій ранку через виклик до поранених бійців. У її розпорядженні є екіпаж, який постійно чергує біля позицій. Коли надходить великий потік поранених — понад п'ять осіб на одній машині — Михайлова особисто виїжджає з екіпажами для координації евакуації та розподілу поранених за медичними закладами. Нещодавно за одну добу було евакуйовано 30 поранених.
Евакуація здійснюється на броньованій техніці, але це завдання надзвичайно небезпечне. Михайлова розповідає про недавний випадок, коли броньовану машину, яка їхала за пораненими, знищили прямим влучанням. На щастя, екіпаж у той момент уже вийшов з машини для пошуку поранених, тому жертв не було. Броня згоріла на місці від прямого влучання міни. Логістичні проблеми ускладнюються активними бойовими діями. Був день, коли евакуація поранених тривала вісім годин — техніка не мала можливості наблизитися до позицій через інтенсивний вогонь, а поранені не могли самостійно пересуватися до точки, де їх чекав броньований транспорт.
Поранення на цьому напрямку мають різноманітний характер через застосування противником артилерії та ведення ближнього бою. Михайлова описує спектр травм: кульові поранення, які потребують особливого підходу; уламкові поранення; загиблих від артилерійського обстрілу, тіла яких часто неможливо зібрати через повне розривання. Все це відбувається на одній ділянці фронту, на одній позиції.
Коли евакуація затягується на години, медичні працівники змушені вдаватися до нестандартних методів. Михайлова розповідає про так звану «телемедицину» — коли вона встановлює зв'язок з бійцями, які перебувають з пораненим, і дає їм вказівки щодо надання першої допомоги. Вона запитує про стан пораненого, його свідомість, дає рекомендації щодо позиціонування тіла, очищення дихальних шляхів від блювотних мас та зубів.
Однак такі тривалі евакуації мають серйозні наслідки. Михайлова наголошує, що через затримки з евакуацією збільшується кількість ампутацій серед поранених. Це проблема, з якою медичні працівники не можуть боротися в поточних умовах. Крім того, температура повітря +40 градусів значно погіршує стан поранених.
Причина тривалих евакуацій криється в логістичних проблемах та нестачі броньованого транспорту. Техніки вкрай мало, вона постійно знищується, виходить з ладу, потребує ремонту, але запчастини відсутні. Михайлова наводить конкретний приклад: у неї є дві машини М113 — американські гусеничні бронетранспортери, надані західними партнерами. Одна з них ще їздить, а друга вже чотири місяці стоїть на заводі без необхідних запчастин. Саме через це не вистачає броньованої техніки, а це критично важливо, оскільки їхати на позиції звичайною машиною — це самогубство.
Ситуація на Куп'янському напрямку суттєво відрізняється від того, що було під Бахмутом. Основна різниця полягає в складній евакуації та великому припливі поранених, які накопичуються і можуть бути вивезені лише одним махом. Траплялося, що за один виїзд броньованої машини привозили близько 15 поранених. Для екіпажу Михайлової, який складається з шести осіб, це надто багато, особливо коли потрібно одночасно проводити переливання компонентів крові та інтубацію.
Під Бахмутом була інша проблема — зима, яка призводила до масових обморожень. Там система якось налагодилася. На Куп'янському напрямку ситуація інша: медичні працівники часто не знають, скільки часу поранений буде перебувати на позиції — дві години, чотири чи вісім. Ця невизначеність ускладнює графік роботи екіпажів, медики постійно перебувають у стані очікування наступного виїзду, що призводить до виснаження.
Михайлова висловлює повну задоволення ефективністю машини М113 для медичної евакуації. На її думку, це ідеальна броньована техніка для цих цілей. Вона існує в бойовому та медичному варіантах, у Михайлової є дві медичні версії. Перевага М113 полягає в тому, що це гусенична техніка. На відміну від броньованого хаммера на колесах, який під час операцій на Бахмутському напрямку постійно пробивав колеса об уламки, М113 компактна та надійна. У ній достатньо місця як для лежачих, так і для сидячих поранених. Михайлова згадує випадок у Часовому Яру на Донецькій області, коли міна впала прямо під броню. Якби вони їхали у хаммері, весь екіпаж, ймовірно, загинув би, але в М113 всі залишилися живі.
Михайлова активно обговорює в соціальних мережах контраст між реальністю на фронті та інформацією, яку отримують цивільні. На її думку, держава проводить дивну для неї інформаційну політику, орієнтовану на тотальну перемогу. Хоча це, звичайно, добре, оскільки ніхто не хоче розчаровувати людей реальністю, але реальність сьогодні зовсім інша. Така політика розслабляє цивільне населення. Коли говориться про перемогу, люди не розуміють, хто замінить понад 40 бійців, які загинули на цьому напрямку. Вони повернуться через три місяці чи півроку, але хто буде на їхньому місці весь цей час?
Михайлова також критикує звіт заступниці міністра оборони України Ганни Маляр про те, що у фронтовій медицині все працює добре і дотримується так звана «золота година» — період, протягом якого надання повноцінної медичної допомоги врятує життя 90% поранених. Однак Михайлова вказує на суперечність: евакуація тривала вісім годин. Чи можна тоді говорити про «золоту годину»? На її думку, це неправда, і пишатися цим не можна. Медичні працівники намагаються скоротити час евакуації до двох-трьох годин, але забезпечити одну годину вони не можуть.
Проблема полягає не в небажанні медиків надати допомогу за «золоту годину», а в умовах, які це не дозволяють. Позиції, ландшафт — все це збільшує час евакуації. Крім того, російські військові застосовують абсолютно всі види зброї: баражуючі боєприпаси «ланцети» зі швидкістю до 300 км/год, дрони-камікадзе та хімічну зброю. На цьому напрямку українські військові вперше зіткнулися з поранениями від хімічних речовин.
Бійці скаржаться на те, що їм ріже очі та утруднене дихання. Через день після евакуації вони повідомляють про м'ятний присмак у роті, задишку та продовжуючий біль у очах.
Михайлова робить висновок, що у фронтовій медицині все погано. Вона тримається «всупереч», а не «завдяки». Це реальність, з якою медичні працівники намагаються боротися. Але крім цього, у них є головний ворог — російські військові, і вони мають свою роботу. Коли військові чують переможні історії, вони думають, що або перебувають на іншому фронті, або всім на них начхати. А такі історії розслабляють цивільне населення, яке починає думати, що наступного літа вони поїдуть у Крим купатися. Це добре, але люди мають щось для цього зробити.
На запитання про те, якою має бути інформаційна політика держави щодо війни, Михайлова вважає, що потрібна якась середина. Не слід скочуватися у катастрофізм — «все пропало, все погано, ми програємо», але й не варто заграватися в перемогу, оскільки до неї ще дуже далеко. На її думку, перемога не видна в найближчій перспективі.