На південному напрямку українські військові стикаються з однією з найбільших перешкод у наступальних операціях — масованим мінуванням території. За оцінками саперів, щільність мінних полів досягає приблизно 1,5 тисячі вибухових пристроїв на один квадратний кілометр. Це створює критичне диспропорцію: якщо один день інтенсивних бойових дій генерує певну кількість мінних загороджень, то їх розмінування потребує близько місяця напруженої роботи.
37-ма бригада морської піхоти, сформована спеціально для українського контрнаступу на Півдні, нині веде бойові дії на межі Донецької та Запорізької областей, де українські військові прорвали першу лінію російської оборони. Саме тут, на заміноване території, розгортається складна робота інженерно-саперних підрозділів. Журналісти «Слідства.Інфо» провели розмову з командиром інженерно-саперної роти цієї бригади — 23-річним Романом, який використовує позивний «Фокс». Він розповів про специфіку саперської роботи, різноманітність російських мінних систем та виклики, які постійно виникають під час розмінування.
За словами командира, у саперів існує чіткий алгоритм дій, якого необхідно дотримуватися. Однак найважливішим фактором є психологічний стан спеціаліста. Якщо сапер втрачає почуття страху та розслабляється, його потрібно тимчасово відсторонити від завдань, щоб він відновив необхідну концентрацію. «Сапер без страху — недовго сапер», — наголошує командир, підкреслюючи, що справжнім професіоналом можна назвати лише того, хто вийшов на пенсію.
Саперська робота насичена численними нюансами. Хоча існує чіткий алгоритм роботи з кожним типом мін, командир відзначає проблему з піхотою, яка часто поводиться необережно після захоплення ворожих позицій. Бійці прагнуть трофеїв — російської зброї та боєприпасів — і це часто призводить до поранень або смертей. Російські військові залишають після себе численні пастки та замасковані вибухові пристрої, які потребують додаткової перевірки. Росіяни вже давно перейшли від любительського рівня до професійного підходу до мінування, залишаючи складні та небезпечні загородження.
На кожному напрямку фронту існують свої особливості, тому порівнювати умови роботи неправильно. Щодня саперські підрозділи проводять розвідку, спрямовану на виявлення мінно-вибухових загороджень на визначених ділянках. Хоча теоретично можливо пройти крізь російські мінні поля, на практиці все просувається повільно через складність роботи. Командир наголошує, що сапера неможливо підганяти, незважаючи на бажання якомога швидше провести контрнаступ і дійти до Криму. Для цього потрібен час.
Розмінування однієї мін займає приблизно 15 хвилин. Сапер повинен виконати весь комплекс операцій: правильно перевірити пристрій, акуратно його розмінувати, використовуючи спеціальний інструмент «кішку» для відтягування розтяжок у безпечну сторону. Прямо тягнути міну небезпечно, оскільки під землею можуть бути детонаційні шнури, спрямовані до місця розташування сапера, або додаткові мінні пристрої, встановлені на потрібній глибині. Якщо сапер почне витягувати одну міну, а під нею буде інша, вибух може бути смертельним. Тому необхідно виконувати весь процес акуратно, від початку до кінця, навіть якщо здається, що нічого не станеться.
Міни нині є найбільшою перешкодою для просування. Їх дуже багато, тому постійно потрібна інженерна розвідка. Саперам доводиться розробляти нові маршрути та об'їзні дороги, оскільки погодні умови та різні типи техніки вимагають різних підходів. Деяка техніка може проїхати через складні ділянки, а деяка — ні. Якщо машина зупиниться, вона стає легкою мішенню. Тому постійний рух — це необхідність. Противника не можна недооцінювати, оскільки він завжди знає, хто буде на дорозі та коли.
Російські військові використовують різноманітні касетні системи, розроблені ще за часів Радянського Союзу. Одна з них — протипіхотна фугасна міна ПФМ-1 «Лепесток». За радянською системою, половина таких мін була навчальною, а половина — бойовою. Росіяни порушують міжнародні конвенції, змішуючи навчальні та бойові мін. Сапер знаходить міну з позначкою «У» (учбова), думаючи, що це навчальна міна, але коли піхота починає рухатися, відбуваються вибухи. На відміну від росіян, українські військові не можуть використовувати власні протипіхотні міни через підписання міжнародних конвенцій.
Новіша російська міна ПОМ-3 з'явилася близько 2018 року. Вона була розроблена на базі неконтактного вибухового пристрою НВУ-П «Охота», який застосовувався в Афганістані. Совєти стикнулися з проблемою, коли афганські моджахеди просто гнали стада баранів по мінних полях, знімаючи їх. ПОМ-3 налаштована на коливання, створювані людиною. Якщо по полю біжить тварина, міна не спрацьовує, але якщо людина створює певні коливання в ґрунті, це активує один з п'яти встановлених пристроїв.
Друга міна в системі — ПОМ-2, протипіхотна міна осколкова натяжної дії, яка розташована в касеті у невзведеному стані. Вона розкидається з реактивних систем залпового вогню «Ураган» та «Смерч». ПОМ-3 поєднує характеристики ПОМ-2 та НВУ-П «Охота» в одному пристрої. Вона обладнана сейсмодатчиком: падаючи, відкидає датчик і взводиться. Міна ловить людину на відстані 10 метрів, вистрілює на висоту до 1,5 метра та вибухає. Уражаючі елементи мають форму дисків, подібних циркулярній пилі. Незахищена людина на відстані 12 метрів отримує суцільне ураження.
Нічна робота саперів ускладнена численними факторами. Розтяжки неможливо побачити без інфрачервоного спектра навіть за ідеальних умов освітлення, включаючи місячне світло. Якщо сапер вмикає інфрачервоний ліхтар, він стає видимим за кілометри. Якщо в небі з'явиться дрон з нічником, він одразу помітить світло. Тому вночі посвітлювати неможливо, хоча деякі військові люблять ризикувати. Вночі саперам взагалі не можна працювати, оскільки дуже багато чого можна пропустити. Якщо поле з невисокою травою, в ідеалі можна пройти з мінником, помітити мін та розмінувати їх на світанку. Але якщо припустити наявність протипіхотних мін та розтяжок, це може закінчитися трагічно. Навіть найдосвідченіший сапер, якщо нічого не бачить, може допустити помилку з серйозними наслідками. На даний момент у роті два сапери втратили стопи, наступивши на протипіхотні міни.
Під час операцій біля Херсона, до деокупації правого берега Херсонської області, українські військові мали обмежені можливості для переправи. Артерії, якими можна було переправляти людей та вантажі, були перебиті, залишився лише один брід. Через цей брід доставляли продукти та боєприпаси, евакюювали поранених та загиблих. Бойова машина піхоти мала лише 10 хвилин, щоб переїхати брід, дійти до позиції, розвантажитися, завантажитися та повернутися. Росіяни засекли цей брід і запустили дві ракети «Ураган», закидаючи туди протитанкові міни ПТМ-4. Результатом став підрив БМП та дві смерті.
Після цього інциденту саперам довелося шукати мін. На той момент вони знайшли лише три: ту, що спрацювала, та дві інші. Через високу траву було прийнято рішення не знищувати знайдені мін, оскільки припускалося, що там лежать ще три невиявлені пристрої. Дорогу перекрили, і просування було зупинено.
Командир наголошує, що твердження про неспроможність російських військових походять від людей, які ніколи не були в бойових діях. За весь час служби він не бачив, щоб росіяни були неспроможними. Насправді російські військові швидко вчаться воювати. Щойно у українців з'являється щось нове — нові засоби, способи чи ідеї — росіяни це перейймають та адаптують. У плані мінування у них існує цілий окремий факультет. Вони підходять до встановлення мін творчо, оскільки їх нічого не обмежує. Українців обмежують люди, людяність та міжнародні конвенції. Для росіян замінувати дитячу іграшку — це звичайна справа.
Командир не може пояснити, чому обрав саперську спеціальність. На той момент він просто прийняв таке рішення. Існує фраза, що «вибух — це мистецтво». Кожна професія творча, особливо саперська. Він не думає про наслідки, а просто працює. Війна — це постійний ризик, від якого неможливо втекти. Цю роботу потрібно робити, оскільки від неї залежить дуже багато. Піхота без інженера не піде в атаку. Вони бояться не лише кулеметного вогню, але й невідомості щодо мінних загороджень.
Найважче для командира — відправляти людей на небезпечні завдання. Простіше було б зробити все самому, але він один. Завдання командира — навчити людей правильно виконувати поставлені задачі, вжити всіх необхідних заходів, якщо людина боїться. Командир повинен забезпечити, щоб його підлеглі мали всі необхідні знання та навички для виконання роботи.
Командир взаємодіє з усіма іншими підрозділами, щоб у разі потреби витягнути своїх людей. Він володіє повною інформацією про дорожну обстановку, знає, як дійти до будь-якої точки, куди він відправляє своїх саперів. Якщо буде потрібно, він сам поїде за ними.
Щоб пережити втрати, потрібно ставитися до цього холодноголово. Якщо постійно накручувати себе на кожного загиблого, нервів не вистачить. На початку своєї бойової кар'єри командиру було важко, коли його люди помирали у нього на руках. Але з часом він став холоднішим до цього, зливаючись з обстановкою. Це необхідна психологічна адаптація для виживання в умовах постійних втрат.