На Херсонщині село Правдине протягом восьми місяців, від березня до листопада 2022 року, перебувало під російською окупацією. За цей період його мешканці зазнали жорстокого поводження: розстрілів, залякувань, грабежів. Попри постійну загрозу, місцеві жителі не припиняли спроб допомогти українським військовим.
Осінню 2022 року село стало ареною запеклих боїв. Українські захисники звільнили Правдине в листопаді того ж року. Лінія фронту проходила з кількох боків селища, залишивши видимі сліди боротьби: згорілі бойові машини піхоти, зруйновані будинки, обломки артилерійських снарядів. Історики фіксують щонайменше три масштабні штурми українських військ. Один з них розпочався 16 вересня 2022 року. Російські інтернет-канали того часу розповсюджували інформацію про численних поранених українців, яких вони нібито утримували, а деякі повідомлення містили жорстокі натяки на розправу над тими, хто вижив.
Євгенія, місцева жителька, згадує трагічні події 17 вересня. Того дня двоє важко поранених українських військових змогли дістатися її будинку, коли на вулицях ще точилися бої. Жінка, не зважаючи на небезпеку, вибігла на вулицю, щоб допомогти. Один з них попросив у неї притулку. «Я його хочу підняти, але не можу… Каже: «Бабусю, можна до вас?». Боже, синок. Я кажу, що не можу тебе підняти. А він: «Ідіть, там у дворі ще». Я приходжу. Ось тут у дворі лежить солдат», — розповідає вона.
Двоє військових — Костя та Богдан — мали серйозні поранення. Євгенія розмістила Богдана у коридорі будинку, а Костя залишився на подвір'ї, оскільки жінка не змогла його затягти всередину. Другий поранений просив лише води. «Я не можу теж його підняти. А він говорить: «не чіпайте мене, не треба. Я полежу, дайте тільки водички». В мене була водичка, бо це ж був дефіцит тоді з водою. Я набрала холодненької і з відром просто поставила», — згадує Євгенія.
Жінка вирішила звернутися до сусіда Віті за допомогою у евакуації поранених. Однак вона не знала, що після чергового бою російські військові в'їхали в село на трьох машинах і систематично обшукували кожну вулицю в пошуках українських бійців. Коли Євгенія прибігла до сусіда, вона застала його у відчаї: у його дворі горів розбитий трактор, комора була зруйнована снарядом. «Я побігла до Віті. Плачу, кажу: «Вітя, поможи». Забігаю у двір, а в них розбитий трактор горить, комора розбита. Снаряд упав у двір. Він не знає теж, що робити. Кажу: «синок, поможи, в мене хлопці наші». А він: «Я не можу допомогти. Якщо я їх візьму і почну везти, нас розстріляють», — розповідає вона.
Коли Євгенія повернулася додому, біля будинку вже чекали двоє окупантів. Російські військові йшли слідом за кров'ю, яку залишив Богдан. Вони увійшли у двір і допитали поранених. Костя впізнав одного з них — саме цей окупант його поранив. Росіяни допомогли перекласти Костю ближче до будинку та порадили жінці евакуювати поранених з села. Коли вона попросила позичити їхнє авто, вони лише посміялись і пішли.
Євгенія перев'язала поранених і дала їм знеболювальні препарати. Ввечері вона попросила у сусідки речі для військових та матеріали для перев'язок. Наступного дня дві сусідки — Дуся та Валя — прийшли допомогти. Євгенія намагалася нагодувати українських захисників, але вони відмовлялись від їжі. «Я побігла, ковбаски взяла, хлібця, зробила їм бутерброди, щоб вони поїли. Вони їсти не хотіли, взагалі не їли. Я так просила, щоб вони поїли хоч трішечки. Дуся прийшла, помогли мені Богданчика перевернути, щоб витерти підлогу, бо я не встигла», — згадує вона.
У селі було багато російських військових. Євгенія боялась за долю своїх гостей, але самостійно не могла їх вивезти. Вона продовжувала шукати когось, хто б допоміг. Попросила одного хлопця з села евакуювати поранених. Той вирушив на велосипеді, але незабаром повернувся з гіркою новиною. «Він на велосипед і бігом… Каже: «та я бачив, що наші ходили по вулиці». Але вони відступили. Каже: «Тьотю Женю, немає нікого… А щоб вивезти хлопців – не ризикуйте, бо загинете самі і хлопці біля вас», — пригадує жінка.
Євгенія кілька днів намагалась виходити поранених. Однак їхній стан погіршувався з кожним днем, вони не їли. Крім того, російські військові приходили до будинку чотири рази, щоб забрати українських захисників. Під час одного з таких візитів Костя пив бульйон, коли окупанти раптово з'явились. Дуся, яка сиділа з тарілкою, застигла від страху. Євгенія, охоплена паніцею, почала льстити окупантам. «Ми приїхали хлопців забрати», — сказали вони. Але жінка вмовила їх не чіпати поранених, аргументуючи тим, що через серйозні поранення вони не можуть ходити і не становлять загрози.
Богданів стан погіршувався. У нього була роздроблена кістка. Євгенія розуміла, що він не вижить. Богдан просив посадити його. Коли його посадили, він простягав руки, просячи води. Дуся присіла поруч і нахилила його до себе. Тоді він прошепотів: «мама». І замовк. Жінки стояли в розгубленості. Очі хлопця були закриті. Євгенія підійшла — його руки були ще теплі, але пульсу вона не знайшла. Вони ще пів години чекали якоїсь реакції, але Богдан так і не прийшов до тями. 20 вересня 2022 року він помер.
Місце для могили обрали через дорогу від будинку — під залізним навісом. Євгенія наказала копати так, щоб земля не виходила на вулицю, оскільки російські військові проходили дорогою кожного ранку й вечора. За словами місцевих жителів, окупанти забороняли ховати загиблих українських військових і погрожували смертю тим, хто це робитиме. Деяким тілам вони навіть обрізали голови, залякуючи селян. Тому Євгенія тримала місце поховання в таємниці.
Попри проблеми зі зв'язком, вдалося сповістити рідних обох хлопців. Дружину Богдана повідомили про його смерть. Костя встиг сказати батькам, що живий, але невідомо, чи вони почули його — зв'язок обірвався. Невдовзі помер і Костя. Його поховали поруч з Богданом.
Євгенія каже, що кожного дня її мучить одна й та сама думка: може, вона все ж могла б їх врятувати? «Це важко. Я не можу… Вже рік у вересні буде, як їх немає. А я забути не можу. Я думаю, а може, я отак зробила б? А може б таки я вивезла їх? А ніхто не схотів. Ніхто. У того машина зламана. У того — бензину немає. Каже: «боявся». І так я з думкою цією залишилась, що я не змогла їх спасти. Я так хотіла…», — плаче вона.
Євгенія виїхала з села, побоюючись, що окупанти помстяться їй за допомогу українським військовим. Коли Правдине звільнили, тіла Богдана і Кості забрали. Рідні подякували жінці за те, що вона зробила все можливе. Євгенія не видала їх окупантам, попри смертельну небезпеку для себе.