Штурмовий батальйон «Айдар» з початку 2023 року веде активні бойові дії в районі Бахмута на Донеччині. Підрозділ спочатку утримував оборонні позиції на околицях міста, а згодом перейшов до наступальних операцій проти російських військ на південних напрямках.
Журналісти видання «Слідства.Інфо» провели день разом із начальником артилерії батальйону, який використовує позивний «Чичен». Цей військовий походить зі Славутича на Київщині. Він служить у Збройних силах України з 2014 року, а з 2018-го практично постійно перебуває на Донеччині у складі свого підрозділу.
«Я свою область так не знаю, як я Донбас. Серйозно вам кажу. Я в Чернігівській області знаю тільки дорогу від свого міста до Чернігова і з Чернігова до Києва. Все. Тут, блін, любе село, любе-голубе. Куди захочеш, заїду. У Донецьку тільки ще не був», — розповідає він про те, як добре він вивчив місцеву географію.
Перша зустріч із військовим відбулася на спостережному пункті, де на кількох моніторах у реальному часі транслюється відеозображення з близько десяти безпілотників. Це дрони, які належать «Айдару» та сусіднім військовим формуванням. На одному з екранів кожні кілька хвилин видно вибухи — це російська артилерія обстрілює позиції українських піхотинців. «Чичен» отримує доповідь про легко пораненого бійця і негайно дає вказівку щодо евакуації.
У цьому ж приміщенні розташована й його кімната. «Мою кімнату по безладу можна впізнати», — жартує командир. Проте найпомітнішою деталлю в ній є бас-гітара, що стоїть у кутку. «Та я оце в музикалку ходив, але не закінчив», — з посмішкою розповідає він. Гітару він придбав недавно, але визнає, що до рук її бере вкрай рідко через брак часу.
Нині підрозділ активно діє на південних напрямках від Бахмута, зокрема в районі Кліщіївки. Крім звичайної роботи по цілях, артилеристи мають інтенсивно підтримувати наступальні дії побратимів. «Будь-який населений пункт важливий — це ж територія України. Навіть якесь було б село з однією людиною, ми за нього билися б. Це наша територія. У даному випадку це околиці Бахмута, які треба контролювати, аби звільнити місто», — пояснює «Чичен».
Подорож на вогневу позицію розпочинається дорогою Костянтинівка-Бахмут. Під час їзди командир артилерії розповідає, що російські військові раніше наближалися до цього шляху менш ніж на кілометр. За кілька місяців інтенсивних боїв їх вдалося суттєво відкинути. «На сьогодні можете подивитися напрямок від Іванівського до Кліщіївки, скільки зусиллями нашого батальйону — 5-ої штурмової бригади, 80-ої аеромобільної бригади було виконано поставлених задач. Зараз основна — рухатися далі й підтримувати наших у наступальних діях», — деталізує він.
Артилеристи «Айдару» використовують радянську гаубицю «Д-30». За словами «Чичена», під час активних наступальних операцій ці гармати можуть до обіду відстріляти близько сотні снарядів. Бійці готують знаряддя для роботи по живій силі противника. «По піхоті працюватимемо, по русні, яка поки ще нічого не підозрює», — уточнює він.
Хлопці закладають снаряд у дуло та чекають команди. Коли рація передає сигнал «вогонь», «Чичен» одним рухом руки відправляє постріл. Робота на позиції виявляється надзвичайно інтенсивною — ціль за ціллю. Спочатку команди щодо роботи по піхоті, потім по російській артилерії, а згодом повідомлення про висування ворожих сил.
Такий темп роботи дивує навіть самого начальника артилерії, який вирішує взяти ініціативу на себе. «Ану, пацани, давайте, я по*бошу по ним», — каже він і займає місце біля гармати. Проте командир визнає, що йому часто не вистачає часу для безпосередньої участі у стрільбах. «Шкода, що не завжди є можливість приїхати працювати. Коли ти командир, то треба вже якось все організовувати, тримати під контролем. Ну, а я насправді був би краще навідником. Це офігенна робота. Уже командиром не так цікаво бути, як навідником», — зізнається він.
Військовий намагається не «застрягати» лише на спостережному пункті, а регулярно відвідує артилеристів, мінометників та операторів безпілотників, які коригують вогонь.
Повертаючись з вогневої позиції, «Чичен» розмірковує про те, як змінилася армія та суспільство під час повномасштабної війни. На його думку, спочатку здавалося, що все буде зовсім інакше. «Дуже прикро, коли їздимо на «велику землю» бачити, що там ніби немає місця війні. Усі ж очікували, що ми зараз збудуємо оборону і всі будуть жити цією війною, що чоловіки зрозуміють і будуть готуватися у військо. По факту, ми збудували цю оборону, ми витримали, не пустили ворога і нам сказали: «Ну все, сидіть, воюйте тут».
Крім того, він часто чує критику щодо кваліфікації командирів, але вважає, що цивільне суспільство також несе відповідальність за цю ситуацію. «Треба було армією раніше займатися, а в нас же всі хотіли відкосити. Згадати хоча б тих самих офіцерів запасу, які отримували молодшого лейтенанта і не йшли на строкову службу. Зараз вони проходять суди і стають командирами взводів, — не вивчивши свою військову справу. І через це гинуть люди. А люди потім дивляться на це і кажуть, що у нас командири-довбо*оби, всюди корупція, а ви самі це спричинили», — вважає «Чичен».
На його переконання, проблема полягає й у тому, що до 2014 року українська влада не приділяла належної уваги розвитку армії. «Добре, що нам допомагають. Ми реально на своїх силах, мабуть, місяці три трималися б. Не було артустановок імпортних, усе своє тільки. Ми ж думали, що армія не потрібна, у нас сусіди ж наші «браття». А «браття» спочатку Крим, Донбас, потім Харків спробували… не вийшло», — розповідає він.
На думку військового, армія потребуватиме ще більше уваги після завершення війни. «Багато військових вже відчувають свою непотрібність. Тому що тут (на фронті, — ред.) я був потрібен, а в цивільному житті — нікому. Так багато людей думають. Насправді ж це не так. І дуже шкода, що цивільний світ не зацікавлений життям військових», — завершує він розмову.