Віктор Родін, який носить позивний «Док», служить у 93-й бригаді «Холодний Яр» лікарем-ординатором лікувального відділення. Його основна робота полягає в організації та координації діяльності на стабілізаційному пункті. За його спостереженнями, попри складні польові умови, цей пункт за структурою персоналу та спеціалізаціями мало чим відрізняється від звичайного лікувального відділення в цивільній лікарні.
До початку повномасштабної агресії Родін мав власну приватну клініку пластичної хірургії у Запоріжжі. Навесні 2022 року він вирішив вступити до лав Збройних сил України. За його словами, він мобілізувався не з самого початку вторгнення, але вже у квітні того року перебував у складі ЗСУ на Запорізькому напрямку. Пізніше, у липні 2023-го, він потрапив до складу 93-ої бригади.
До мобілізації Родін разом з друзями займався різноманітними хірургічними втручаннями: операціями на обличчі, повіках, ринопластикою, підтяжкою обличчя, отопластикою, а також операціями на молочних залозах, сідницях та гомілках. Однак його шлях до приватної практики був довшим. Спочатку він працював загальним хірургом і протягом багатьох років служив у запорізькій лікарні швидкої медичної допомоги. Лише згодом він спеціалізувався на пластичній хірургії.
Після російського вторгнення у лютому 2022 року Родін спочатку евакуював сім'ю на захід України. Потім разом з колегою-професором він відвідував військові частини, проводячи лекції з надання першої медичної допомоги. Незабаром отримав повістку і пішов служити.
Під час розмови журналістів з Родіним він поділився цікавою історією про своїх знайомих. Один з них, боєць із позивним «Дєд» зі складу «Степових вовків», також служив на Запорізькому напрямку. Коли Родін запитав його про те, як він відбирає молодих бійців, той відповів, що його перше запитання до кандидатів звучить так: «Скільки років — 25? Діти є? Іди розмножуйся!». Цей діалог натякає на те, що середній вік військовослужбовців у зоні бойових дій дійсно становить близько 40-45 років. Родін вважає, що молодь також необхідна, але він би намагався її берегти.
На запитання про нестачу медичного персоналу Родін зазначив, що з бойовими медиками ситуація більш-менш задовільна, однак середнього медичного персоналу не вистачає. Щодо того, чи використовує він свій досвід пластичного хірурга в поточній роботі, він уточнив, що це зовсім різні речі. Повернення до загальної хірургії для нього означало розширення спектра навичок: тепер він має справу з торакальною хірургією, травмами голови та іншими складними ушкодженнями.
На стабілізаційному пункті, де працює Родін, операції не проводяться. Існує чітка система евакуації, яка займає мало часу. Основна задача пункту — стабілізувати поранених для подальшого транспортування до спеціалізованого шпиталю, де вже виконуватимуться необхідні операції. Завдяки налагодженому зв'язку лікарі в шпиталі заздалегідь знають про характер травм і готові до прибуття пацієнтів.
Щодо порівняння ситуації на Запорізькому напрямку та під Бахмутом, Родін зазначив, що не може порівняти кількість поранених, оскільки раніше він займався евакуацією і не мав повної картини щодо обсягів. Однак за характером травм вони більш-менш схожі: багато поранень спричинені піхотними мінами.
Родін добровільно перевівся на Бахмутський напрямок, де розпочалися наступальні дії. На його думку, там він може принести більше користі, оскільки евакуацію від окопа до стабпункту можуть здійснити бойові медики, а безпосередня лікарська допомога потребує його кваліфікації та досвіду.
Попередник Родіна організував роботу стабпункту разом з командуванням, а потім перевівся до новосформованої бригади. Тепер робота на пункті функціонує як добре налагоджений механізм: лікарі, санітари, анестезіологи та анестезистки знають свої обов'язки і виконують їх синхронно.
Стабілізаційний пункт має 6 ліжок, тому в ідеальних умовах може одночасно надавати допомогу шістьом тяжко пораненим та шістьом легко пораненим. Загалом через пункт може пройти від 10 до 20 людей. Родін відзначив, що поранені, які можуть говорити, часто запитують, коли вони зможуть повернутися в строй. Хоча трапляються випадки, коли бійці плачуть — у всіх різна психіка, — але розуміння того, через що вони пройшли, допомагає. Загалом настрій у більшості поранених, за спостереженнями Родіна, залишається бойовим.
Основна складність роботи на стабілізаційному пункті полягає в темпі. На цивільній роботі люди можуть працювати повільніше, але тут це неприпустимо. Все потрібно робити максимально швидко.
Цікаво, що на стабпункті працює багато людей з Запоріжжя, зокрема з П'ятої міської лікарні — закладу швидкої медичної допомоги. Там служать анестезіолог та хірург, з якими Родін працював протягом багатьох років. Хоча вони мобілізувалися в різний час, коли Родін прибув на пункт, він зустрів знайомі обличчя. Це значно полегшило його адаптацію до колективу, оскільки його швидко прийняли люди, з якими він мав багаторічний спільний досвід.
Щодо емоційного навантаження на Бахмутському напрямку, Родін зазначив, що на Запорізькому було трохи комфортніше, оскільки це було всього 50 кілометрів від його дому, і він мав можливість вирватися на пару годин. Однак він вважає, що дома вони і там, і тут.