Людмила Баєва з села Лукашівка на Чернігівщині досі пам'ятає той момент, коли вона просила окупантів не вбивати хлопця, якого разом з чоловіком Євгеном переховували у своєму будинку. Це був 23-річний Вадим Назаров, боєць 58-ої бригади Збройних сил України.
Російські військові увійшли до села 9 березня 2022 року. Українські захисники, яких було значно менше, змушені були відступати. Вадим Назаров переховувався в погребі будинку Баєвих, чекаючи, що його заберуть побратими. Родина вигадала легенду, видаючи його за свого родича, але окупанти все одно знайшли його та вбили у дворі старовинної Вознесенської церкви.
Правоохоронці встановили особу того, хто здійснив розстріл. Журналісти «Слідства.Інфо» ідентифікували й інших російських військових, які можуть бути причетні до цього воєнного злочину.
Село Лукашівка перебувало під окупацією з 9 по 30 березня 2022 року. За ці 21 день окупанти перетворили життя місцевих на трагедію, а древню церкву — на місце розстрілів.
Коли Людмила Баєва спустилася у свій погріб 9 березня, вона натрапила на незнайомця — українського військового, який шукав укриття від ворога. Вадим показав їй емблеми на руках, підтверджуючи, що він свій. Він просив допомогти йому переодягнутися у цивільний одяг.
Жінка завела змерзлого хлопця до дому, познайомила з чоловіком, і Євген допоміг йому переодягнутися. Баєви запропонували Вадиму велосипед, щоб він виїхав у безпечне місце, де стояла його частина. Але хлопець відмовився, впевнений, що за ним повернуться побратими. Він телефонував своїм товаришам, розраховуючи, що вночі його заберуть. Вадим навіть хотів вивезти подружжя у безпечне місце. Поки чекав, він розповідав Баєвим про свою матір, дружину та дитину.
Ночі минули, але ніхто не прийшов. Вранці Вадим сів за стіл і почав їсти. Раптом ворота та хвіртка зламалися, і близько двадцяти озброєних окупантів ворвалися всередину з автоматними пострілами. За словами Людмили, росіяни перехопили телефонні розмови Вадима і вже знали, де він переховується.
Окупанти схопили хлопця і почали кричати наказувати встати на коліна. Людмила сказала, що це їхній племінник. Коли вони вимагали документи, вона відповіла, що їх немає. Вадим забув навіть прізвище Баєвих. Один з окупантів дістав ніж і поднес його до горла хлопця. Людмилі стало погано, вона відчула, що падає.
Росіяни завели жінку у дім для обшуку. Коли вона вийшла, Вадима вже не було. Окупанти забрали його з собою. На голову хлопцю натягли каптур від куртки, яку дала йому Людмила, а очі замотали ізострічкою, щоб він не бачив, куди його ведуть.
Один з окупантів пропонував забрати й Євгена, але чоловіка врятував його вік — йому було 68 років. Євген згадує розмову з рудим окупантом з вусами: «Я йому й говорю: «А як би ви вчинили на моєму місці, якби ваш солдат був? Ви вчинили б так само?» Він сказав «ні». Я кажу: «ну, значить, ми з вами різні люди. Це ж твій захисник. Ти повинен його виручати».
Наступного дня окупанти повернулись до будинку Баєвих. Вони знайшли автомат та інші речі Вадима. Розлючені, вони погрозили: «Ми вас зрівняємо з землею». 13 березня вони вистрілили по дому. Постріл прозвучав метр від хати. Окупанти спитали у місцевих, де спять дід і баба, і вистрілили туди. Вони думали, що знесли будинок, але Баєви залишилися живі, хоча й поранені. Євген отримав тяжкі травми: йому вибило око, зуби, розбило ніс. Лікарі дістали маленькі уламки з його голови.
Євген згадує слова того рудого окупанта: «От бачиш, ти рятував, тому ми стріляємо по тобі». Але чоловік не пожалкував про те, що врятував Вадима. Будинок Баєвих досі нагадує про той березень — місцями видно діри від уламків, а на даху сараю все ще стирчать снаряди.
Від будинку Баєвих окупанти повели Вадима вниз по вулиці до церкви. Але почався обстріл, і їм довелось шукати укриття. У місцевої жительки Надії не було воріт перед будинком, тож вони забігли на її подвір'я і зайшли в підвал.
Надія згадує той момент: «Ми сиділи всі у погребі. Свати, діти, внуки. І заводить руський до нас невеличкого хлопчика, ростом такий ж, у цивільне перевдягнений. І голова вся забинтована в нього, і очі кров'ю залиті. Очі здорові такі, карі, красиві». Вадим сів біля жінок. Надія і її свахи заспокоювали його: «Зайчик мій, все буде добре».
Коли мінний обстріл закінчився, окупанти повели Вадима далі. Разом з ним вони забрали й онука Надії — підлітка. Родина просила і плакала: «Не чіпайте дитя». Зять Надії навіть запропонував: «Я піду, і мене розстріляйте».
Окупанти привели Вадима, онука Надії, його батька та ще одного селянина до церкви на подвір'я. Там вони катували людей та імітували їхню страту, стріляючи над головою. Але з Вадимом вчинили інакше.
Надія розповідає: «І там же так холоднокровно це дитя розстріляли. В онучка на очах. І каже: Бабусю, вони його взяли так і залишили під КАМАЗом». Вадим лежав під вантажівкою аж до 30 березня, поки не прийшли українські військові.
Про розстріл Вадима Людмила і Євген дізналися вже після звільнення села. Їхній син впізнав на одному з відео куртку, яку вони дали хлопцю, і повідомив батькам. Людмила стримує сльози: «Добу ми були з ним, лише добу… І шкода так цього Вадима. 23 роки, хлопчик. У мене він все одно живий десь ходить. Головне, що не можна його повернути з тієї землі».
Слідчі встановили особу того, хто розстріляв Вадима Назарова. Це 30-річний Коблік Даніл Алєговіч, командир батальйону 74-ої мотострілецької бригади армії РФ, уродженець Кемеровської області. Даніл воює проти України від 2014 року у складі цієї ж бригади. Торік його батальйон окупував Лукашівку.
Українські правоохоронці обвинувачують Кобліка у катуванні цивільних і вбивстві військовополоненого. Справа вже заочно розглядається у суді. Журналісти «Слідства.Інфо» намагались зв'язатися з Кобліком, але обидва його телефони знаходяться у його дружини Альони. Вона відповіла: «Так, це його дружина, але він зараз на СВО. З ним ніяк не можна зв'язатися». Після цього жінка видалила і заблокувала номер журналістів у месенджері.
Журналісти ідентифікували й інших російських військових з 74-ої бригади, які можливо причетні до воєнних злочинів і знайомі з Кобліком. Ці військові зараз воюють проти України.
31-річний Макаров Віталій Владіміровіч з Юрги Кемеровської області — один з них. Хоч чоловік закрив обличчя балаклавою, журналісти ідентифікували його і знайшли старі фото в російській соцмережі «ВКонтакті». У документах, до яких журналісти мають доступ, номер телефону Макарова підписаний як номер Кобліка. А в соцмережах Віталія є спільні з ним друзі. Макаров підтвердив журналістам, що досі перебуває у складі 74-ої мотострілецької бригади.
Інший російський військовий, Алєксандр Коркін, також підтвердив журналістам, що служить у 74-ій бригаді. На своїй сторінці він публікує фото, які доводять його участь у війні проти України.
Журналісти показали частину фото окупантів жителям села Лукашівка. Надія впізнала Кобліка на світлині 2014 року. Макарова з Коркіним ідентифікували пізніше, але жителі села не змогли побачити їхні фото. Тож, хто саме був з Данілом Кобліком під час розстрілу Вадима Назарова — поки невідомо.