Розглядання справи про розстріли на вулиці Інститутській тривало дев'ять років. 18 жовтня Святошинський районний суд під головуванням судді Сергія Дячука винесив вирок у цій справі, яка вважається однією з найважливіших у новітній українській історії.
Вирок засудив до довічного позбавлення волі екс-заступника київського спецпідрозділу «Беркут» Олега Янішевського за розстріл 48 людей та поранення близько 80-ти. По 15 років позбавлення волі отримали бійці спецпідрозділу Павло Аброськін та Сергій Зінченко. Олександр Маринченко засуджений на 5 років, термін якого він уже відбув під час розгляду справи. Сергія Тамтуру суд виправдав. Однак жоден з засуджених досі не перебуває у в'язниці — троє з них залишаються за межами України, а двоє інших були обмінені на українських військовополонених ще в 2020 році.
Процес розтягнувся на дев'ять років, протягом яких відбулись президентські вибори, світ пережив пандемію, а Україна зіткнулась з повномасштабним російським вторгненням. За цей час померли батьки деяких вбитих, один з прокурорів виїхав до США, інший пішов воювати, як і одна з адвокатів потерпілих та кілька свідків, деякі з яких загинули на фронті. Один із суддів також помер.
Суддя Дячук розповідає про власний відлік часу: його молодший син пішов у перший клас, коли почалось розслідування Майдану, а тепер закінчує школу. Суддя обіцяв синові, що справа буде завершена до його вступу в університет.
Однак найбільший удар по справедливості завдали політичні рішення. 29 грудня 2019 року президент Зеленський погодився обміняти обвинувачених беркутівців на українських військовополонених, утримуваних на окупованих територіях Донецької та Луганської областей. На початку 2020 року Тамтура і Маринченко повернулись до Києва та продовжили участь у засіданнях.
Суддя Дячук відкрито підтримує незадоволення рідних вбитих цією ситуацією. «Мовою телеграму — що це за лапша: спочатку відпустили, потім судять. Звичайно, для нормальної людини відбулось якесь порушення логіки», — каже він. Він також зазначає, що в таких умовах неможливо було досягти справжнього результату вироку, оскільки засуджені вже виїхали і не повернуться.
Коли політика втрутилась у процес наприкінці 2019 року, суддя Дячук та прокурори відмовились змінювати запобіжний захід для обвинувачених. Генпрокурор Рябошапка змушений був замінити сторону обвинувачення протягом кількох годин, а апеляційні судді відпустили беркутівців. Троє з п'яти обвинувачених досі не повернулись на контрольовані Україною території.
Президент Зеленський обґрунтовував своє рішення так: «Я з повагою ставлюся до всіх, хто втратив рідних на Майдані. Загиблих ми, на жаль, не повернемо, але ми могли б повернути живих».
Суддя Дячук розповідав, що в 2019 році готував вирок до весни 2020-го, і справа підходила до завершення. Після вироку можна було б організувати обмін. Однак вирок на 1700 сторінок писався вже під час повномасштабного вторгнення — при блекаутах і повітряних тривогах.
Найголовніше, що встановив суд: українських громадян розстрілювали не російські чи грузинські снайпери, а українські правоохоронці.
Ідентифікація обвинувачених виявилась складною задачею. «Чорна рота» «Беркуту» була одягнена в чорну форму та балаклави, що ускладнювало розпізнавання. Однак суд встановив, що Янішевський — це людина в камуфляжі серед озброєних у чорне, яка як стріляла чергами в натовп, так і віддавала накази іншим.
Одна з ключових доказів — телефонний дзвінок. Через дві години після розстрілів Янішевський набрав номер своєї дружини. Суд встановив за телефонією, що дзвінок був здійснений з номера, що належав Янішевському, саме в той момент, коли на відеозаписі видно чоловіка в камуфляжі, який дзвонить. Ані сам Янішевський, ані його дружина не дали показів у суді щодо змісту цієї розмови.
Для ідентифікації бійців суд використав відеозаписи з камер спостереження, журналістів, мобільних телефонів очевидців та готелю «Україна». Однак найважливішим доказом стали кулі, знайдені в тілах вбитих та на місці розстрілу.
Допомогти слідству вдалось командиру однієї з рот київського «Беркуту» Дмитру Садовнику. На відео серед людей у чорному є одна людина, яка специфічно тримає автомат, ніби щось не так з рукою. У Садовника не було кисті руки. Його разом з Аброськіним і Зінченком затримали в квітні 2014 року, але суддя змінила йому запобіжний захід на цілодобовий арешт з охороною нової поліції, і він втік у Росію.
Автомати, закріплені за бійцями «Беркуту», були викрадені, порізані та викинуті в озеро на краю Києва. Їх знайшли лише в кінці 2016 року. Решта спецпризначенців з «чорної роти» втекла в Росію влітку 2014 року, коли планувалась операція з їхнього затримання. Хтось з силових структур попередив їх за кілька днів до цього.
Лише в 2015 році вдалось затримати Янішевського, Тамтуру та Маринченка. До цього вони навіть встигли повоювати в зоні АТО на боці України. За словами Янішевського в єдиному інтерв'ю з СІЗО, на передову беркутівці поїхали за наказом тодішнього міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, який пропонував їм взяти участь у бойових діях і таким чином «спокутувати провину». Їм обіцяли непереслідування за Майдан.
Суд встановив, що куля з автомата Аброськіна застрягла в тілі пораненого майданівця Святослава Колесникова. Щодо Зінченка, прокурор стверджував, що його куля була в тілі Героя Небесної сотні Максима Шимка, але це не знайшло підтвердження. Куля в тілі Шимка не підлягає ідентифікації. Однак куля, знайдена біля його тіла, була вистрілена з автомата Зінченка. Оскільки вона була ціла, а в тілі активіста знаходились елементи кулі, суд не міг їх пов'язати. Проте це дало розуміння, що стріляли в напрямку руху активістів.
Суд ідентифікував не лише п'ятьох обвинувачених, а й встановив, що, як і коли (до секунди) діяли інші 16 бійців спецпідрозділу. Суддя Дячук пояснює методологію: «Ми не шукали аргументів прийняття такого чи такого рішення, ми аналізували в системі. Якийсь епізод виявився неінформативний для того, щоб переконатись, що стріляли правоохоронці. Але коли ми під час формування вироку дійшли висновку, що треба подавати в хронології поранення людей, то сформувались групи — 8, 10, 12 осіб, які в один час поруч знаходяться і в один час отримують поранення з однієї сторони. Тоді неінформативні епізоди складались в систему. На підставі доказів було ідентифіковано, де стоїть кожен боєць, 16 автоматів, хто та де знаходився, звідки стріляв».
Суд постановив, що один підрозділ діяв злагоджено, а не просто «кум, сват і брат зібрались». Однак суд відкинув твердження про те, що організована група правоохоронців вчиняла терористичний акт, аби залякати Майдан. Саме виправдання за цією статтею всіх п'ятьох обвинувачених найбільше обурило прокурорів, які готуються обстоювати тероризм в апеляційному суді.
Суддя Дячук пояснює своє рішення: «З терористичним актом ми так думаємо, що це пошуки легких шляхів. Якщо терористична група, то вже байдуже чи бухгалтер ви, чи сиділи на вході, працювати не треба тоді, доводити щось».
Суд дійшов висновку про спеціальну операцію біля Жовтневого палацу. Спецпризначенці отримали наказ евакуювати людей з палацу. Вони вийшли, досягли мети, зупинились і не стріляли 4 хвилини. За ці перші 12 хвилин було вбито 4 людини і поранено 8. Суддя зазначає: «Якщо б в них був мотив — гнати за сцену, зупинити Майдан, то позиції чудові: міліція пішла знизу оточувати, але беркутівці далі відходять. На цьому трагедія могла б закінчитись 4-ма вбитими і 8-ма пораненими».
Однак після 12 хвилин стрільби наступила 4-хвилинна тиша, потім хтось з боку мітингувальників вбив бійця спецпідрозділу Миколу Симисюка. Суд розглядав питання необхідної оборони. «Якби вони реагували на джерело пострілів, якби їхні дії були направлені на те, щоб захиститись, подавити вогневий вплив, припустимо, з третього вікна стріляють, то ми туди відповідаємо, щоб не висовувався, поки ми відходимо, а то ж ні, — вони і туди, і туди стріляли — проти всього Майдану», — говорить Дячук.
Після вбивства Симисюка спецпідрозділ під командуванням Янішевського і Садовника розстріляв ще 42 людини і поранив ще 72. Суддя запитує: «Навіщо було вбивати скільки людей? Просто без будь-якої мети». Він зазначає, що Садовник був на нараді у МВС, але невідомо, які вказівки він там отримав. З Янішевським вони разом приймали рішення і віддавали накази, пов'язані з розстрілом.
Одна з найбільш шокуючих деталей — куля в живіт людини, яка тягла поранену людину на носилках. Ця куля була ідентифікована за бійцем, що працював у взаємодії з Маринченком. Тому Маринченко, незважаючи на те, що немає слідів пострілів з його автомата, отримав вирок у 5 років. Суд не прийняв кулю, яку батько убитого 17-річного Устима Голоднюка Володимир Голоднюк приніс слідству в кінці 2016 року.
Суддя згадує білу каску 19-річного Романа Гурика, одного з вбитих: «Ну такий хлопець, скільки б він ще міг зробити».
Щодо виправдання Тамтури, суд встановив, що він не стріляв і перебував в іншому місці в той момент. Суддя розуміє людське сприйняття, що всі мають відповідати, але каже: «Ми не можемо керуватись такими мотивами. Якщо всіх встановили, а ви там були — значить, ви всі винні. Але ми робили так, щоб Європейський Союз не міг нам казати, що наш процес був політизований».
Тамтура був щасливий від виправдання, його дружина обійняла його і сказала: «Я вірила». Однак суд не шукав справедливості для однієї сторони. «Ми хотіли, щоб родичі загиблих отримали справедливе рішення. Десь воно вийшло суворим, оскільки щось не встановлено, щось навпаки встановлено, те, проти чого заперечували потерпілі, але інших даних в нас нема. Справедливість нашого суду полягає в тому, що ми не шукали оплесків і не боялись слова «ганьба»», — говорить Дячук.
Суд виносив вирок щодо подій одного дня на одній вулиці — 20 лютого 2014 року, але також описав історичний контекст. Майдан відбувався через відмову влади від євроінтеграційного курсу, в умовах, коли Янукович зближувався з Росією.
Суддя Дячук пояснює: «Ми встановили історичні події. З показів Януковича ми встановили, що на нього здійснювався тиск. Також ми встановили, що був підтриманий силовий розгін людей надісланими спецзасобами. І цими всіма подіями скористалась Російська Федерація для реалізації своїх уже складених заздалегідь планів з анексії не лише Криму, а й окремих територій, а закінчилось все повномасштабним вторгненням».
Він продовжує: «Коли люди йшли по Інститутській — це була перша спроба заглянути за паркан. І ми зразу отримали по зубах, стали втрачати території. А зараз ми не виглядаємо за парканчик, ми знаємо, де наш паркан, — це кордони 1991 року».