Редакція «Слідства.Інфо» зустрілася з Анастасією Назаровою, дружиною Вадима Назарова, щоб дізнатися про його життя та обставини смерті.
У селі Лукашівка на Чернігівщині стоїть зруйнована Вознесенська церква. Саме там у березні 2022 року російські військові розстріляли 23-річного українського військовослужбовця Вадима Назарова. Беззбройного молодика зі зв'язаними руками вбили на очах у місцевого підлітка. Від 18 років Вадим присвятив себе захисту України і віддав за неї своє життя.
Пара познайомилась у 2017 році через інтернет, коли Вадим служив у Збройних силах. Після тривалого спілкування він взяв відпустку, приїхав до дівчини познайомитися з її батьками, а на Новий рік зробив пропозицію. У 2018 році вони розписалися без пишної церемонії.
«Важко було через велику дистанцію: він був на Донеччині, я — у Сумській області. Тим паче він перебував у зоні АТО, що ще більше ускладнювало ситуацію, тому що ми не знали, чого очікувати. Він казав мені: у будь-який момент мене може не стати, ти повинна бути готова до цього», — згадує Анастасія. Попри все, дівчина вірила, що все буде добре.
Вадим почав служити у Збройних силах України одразу після того, як йому виповнилось 18 років у 2016 році. Це був його перший контракт. «Він сказав: я не можу сидіти вдома й дивитися, що гинуть молоді хлопці, мої друзі. Я не можу просто спостерігати. Я повинен допомогти своїй країні», — передає його слова дружина.
Вадим служив у 30-й окремій механізованій бригаді, беручи участь у боях у зоні АТО та ООС (Операція об'єднаних сил, яка тривала з 2018 по 2022 року) до 2019 року. Він побував у всіх гарячих точках того часу — Мар'янці, Волновасі, Соледарі.
«Йому було морально важко. Коли приїжджав, важко було адаптуватися. Йому снилися жахи, він міг раптово прокинутися, іноді був розбитий під час сну, але він нічого не розповідав. Казав: вибач, але тема війни нехай залишиться там, де я був. Я не хочу ні тебе травмувати, ні інших, але там страшно», — розповідає Анастасія.
Попри все пережите, Вадим продовжував служити. «Він казав: я не можу інакше. Нашій країні ми потрібні. Хто, якщо не ми, захистимо нашу країну, хто допоможе нашим дітям, нашим матерям, якщо не ми», — передає його слова дружина.
У 2020 році в родині народився син Ростислав. Подружжя довго обирало ім'я і вибрало те, яке, на їхню думку, найкраще підходило до його по батькові.
У 2021 році, коли сину ще не було року, Вадим повернувся до служби. На цей раз він вступив до 58-ої бригади на Сумщині, щоб бути ближче до родини. «Я, каже, сидіти не буду. Сам підписав контракт, прийшов і сказав: я хочу служити», — розповідає Анастасія.
Вадим одразу відправився в зону ООС. На перше день народження сина він був там і не отримав відпустку через інтенсивні бої. За словами Анастасії, він перебував у Мар'янці або Волновасі. За всі роки служби Вадим обіймав різні посади: був стрільцем-регулювальником, зв'язківцем, а останньою його посадою була розвідка, яку він обіймав до кінця.
Перші дні повномасштабного вторгнення Вадим зустрів на Сумщині, де боронив кордон. Через кілька днів його частину переправили на Чернігівщину. Він служив у складі 16-го батальйону 58-ої бригади.
«Я телефонувала, ми спілкувались, а потім він перестав брати слухавку. Я зателефонувала його двоюрідному братові. Він сказав: він же на Чернігівщині, ти що не знаєш? Я про це не знала. Брат пояснив: щоб тебе не хвилювати, він не став тобі говорити», — розповіла дружина.
9 березня Вадим востаннє вийшов на зв'язок з дружиною. Він написав їй, що сильно їх із сином любить, сумує і з ним все добре. Це повідомлення Анастасія зберігає досі.
Після кількох днів невдалих спроб додзвонитися до чоловіка, Анастасія почала шукати його через побратимів і командирів. «Командир казав, що після останнього бою їхня доля невідома. Ми не залишали надію та продовжили телефонувати Вадиму, сподіваючись, що зв'язок відновиться. Але була тиша, і ми почали його шукати через соцмережі», — розповіла вона.
На початку квітня Анастасія виклала оголошення у «Фейсбуці» і постійно тримала зв'язок з командиром Вадима, який припускав, що велика частина українських військових може перебувати у полоні.
Після розповсюдження оголошення про пошук до Анастасії почали телефонувати місцеві жителі. Вони розповідали про те, що відбувалось у селі під час окупації, а кілька жінок запропонували допомогу. Вони перевірили морги, шукали людину, схожу на Вадима, і дивились татуювання.
«Вони мені телефонували й казали: ні, вашого немає, все добре, шукайте, може в полоні. І ми якось зберігали надію, цей вогник не гас. І 12 квітня мені зателефонувала сім'я Баєвих, їх син Роман. Він розповів, що Вадим був у них, вони намагалися його заховати, але його витягнули, і ніхто не знає, що з ним. Ми думали: добре, може все ж таки в полоні, сподіваємось», — розповідає Анастасія.
Одного дня зателефонував брат Вадима. «Він сказав: все, можна його не шукати. Це було десь 12 квітня. Я запитала, в якому сенсі не треба шукати? Він каже: його вже немає. Я запитала, то це якийсь невдалий жарт? Потім подзвонила сестра Віка й сказала, що його знайшли в морзі», — згадує ту розмову Анастасія.
Вона не одразу повірила і зателефонувала сестрі Вадима, яка його знайшла. Жінка надіслала їй фото татуювання. «Я кажу: дуже схоже. Але може це не він? Вона каже: на жаль, це він», — розповіла Анастасія.
Через кілька днів тіло Вадима забрали та поховали. У вересні в селі Лукашівка відкрили монумент захисникам, які загинули під час бойових дій, зокрема й Вадиму Назарову.
У 2022 році Вадиму Назарову посмертно присвоїли орден «За мужність». Нагороду забрала дружина з маленьким сином.
Зараз Анастасія збирає підписи для петиції про присвоєння чоловікові звання Героя України посмертно. На даний момент зібрано 7800 голосів з потрібних 25 тисяч.
«Дякую вам, що не пройшли повз, що розслідували. Бо це для нас важливо, щоб всі знали, як і що відбувалося, щоб не забували. З ким ми воюємо і задля чого ми воюємо. І якою ціною», — сказала журналістам Анастасія.
Сину Вадима нещодавно виповнилося 3 роки. Коли загинув батько, маленькому Ростиславу було 1,5 роки. Мати не розповідає синові про те, що трапилось, бо той ще замалий, щоб зрозуміти.
«У нас висять фотографії Вадима. Ростислав знає, каже «тато». Він знає, що його батько є, але він не поруч», — говорить жінка.
Анастасія зібрала всі фото чоловіка в альбоми й зберігає їх, щоб потім показати синові та розповісти, яким був його батько. За її словами, син дуже схожий на свого батька.