Другий етап обміну полоненими з Російською Федерацією відбувся 6 березня. У результаті цієї операції на українську територію повернулися 300 військовослужбовців та двоє цивільних осіб. На місці зустрічі зібралася велика кількість людей — родичі, товариші та побратими звільнених. Деякі з них чекали цього моменту роками, інші приїхали без впевненості, сподіваючись на чудо.
Журналісти «Слідства.Інфо» задокументували емоції та розповіді тих, хто чекав на повернення своїх близьких.
Наталя приїхала на обмін у пошуках чоловіка, який провів у російській неволі 23 місяці. Обидва члени сім'ї — чоловік і син — служили у військових частинах. Вони вирушили на фронт навесні 2022 року, а в квітні 2024-го чоловік Наталі був захоплений на Авдіївському напрямку. Жінка раніше не відвідувала обмінні операції, але кілька днів перед цією подією їй приснився чоловік, що спонукало її вирішити приїхати. «Прокинулася зранку, зробила зачіску, бо знала, що він приїде і скаже мені, що я гарна», — розповідає вона з посмішкою. Поруч із Наталею стояла її подруга, чиї чоловіки служили в одній військовій бригаді й разом потрапили в полон. Наталя називає цю жінку своєю побратимкою.
Олександр, один із звільнених, одразу після прибуття закурює першу сигарету за 19 місяців неволі. Він розповідає, що до останнього моменту не знав про обмін і не мав жодної інформації про те, що його звільнять. Військовий перебував у кількох місцях утримання: спочатку в барачному приміщенні у Кіровську, потім його перевели в Орськ, де умови були значно гіршими. У цій в'язниці він сидів у камерах, не мав можливості гуляти на свіжому повітрі та майже не бачив сонця. Деякі періоди його ув'язнення були особливо важкими — він міг місяцями перебувати в одній камері з однією людиною, не маючи контакту з іншими в'язнями. Розмови обмежувалися темами про сім'ю та можливість обміну. Російські охоронці постійно здійснювали психологічний тиск, розповідаючи в'язням, що України більше не існує.
Для Олександра цей день мав особливе значення — рівно 19 місяців тому він потрапив у полон на Покровському напрямку. Коли автобус із звільненими проїжджав повз людей, які їх зустрічали, він був вражений кількістю людей, які вийшли вітати військових. Звільнені махали з вікон автобуса, а Олександр зробив висновок: «Дуже здивувалися, що багато людей стояло, вітали нас. Ми махали з автобуса… Цей народ не перемогти».
Михайло приїхав на обмін, щоб зустріти звільнених товаришів. Пів року тому він сам повернувся з російської неволі. Він говорить, що приємно спостерігати цей процес з іншого боку, і емоції, які він відчуває, важко передати словами. За час, проведений на місці обміну, він уже встиг зустріти трьох своїх побратимів, з якими разом перебував у полоні.
Один із них — Костянтин, чоловік 61 року, який провів у російській неволі майже три роки. За словами Михайла, Костянтина утримували у Башкирії, а раніше всі вони разом були у Свердловську. Коли Михайло побачив Костянтина крізь натовп людей, вони обійнялися. Костянтин каже: «Три роки майже. Я вже думав, що не повернусь». Михайло згадує, що навіть у полоні вони намагалися зберегти свою українську ідентичність. Військові розмовляли українською мовою один з одним, хоча це було заборонено. Російські охоронці вимагали, щоб в'язні спілкувалися російською мовою.
Лілія приїхала на обмін без впевненості, але їй пощастило знайти тут свого чоловіка. Вона розповідає: «Так пощастило сьогодні. Почули просто, що будуть прикордонники в одній із груп. І вирішили випробувати долю». Її чоловік, Богдан Завгородній, провів у російському полоні два роки і вісім місяців. Він був захоплений на Луганському напрямку під час виконання бойового завдання. Лілія не бачила його весь цей час.
Галина, матір одного зі звільнених військових, не стримує емоцій під час телефонної розмови з сином: «Моя радість, щастя… Таку радість отримали, хочеться весь світ обійняти». Обмін відбувся майже перед днем народження Галини. Вона каже: «У мене ювілей 19-го, 65 років… Це найкращий подарунок».
Серед звільнених із російського полону — нацгвардієць Євген Корольов, військовослужбовець Першої президентської бригади. Він провів у неволі майже 32 місяці. Корольов досі не може повірити, що повернувся додому. Він розповідає: «Я вдома. Нам говорили (у полоні, — ред.), що вас там забули, вас не обмінюють». Євген багато разів уявляв момент повернення, але коли це насправді сталося, відчуття виявилися складнішими для опису. Він говорить: «Я прокручував у пам'яті, у думках, у фантазіях, як це буде. Майже 32 місяці… Але цей день настав. Не віриться досі, здається, треба себе вщипнути. Але зараз усе сильніше відчувається. Тож усе це вже позаду».
Корольов також згадує, що під час дороги додому люди виходили зустрічати звільнених військових у кожному населеному пункті, повз який проїжджав автобус. Найбільше він хоче, щоб додому повернулися всі українські полонені. Він говорить: «Дай Боже, щоб усіх хлопців звідти забрали, щоб усі повернулися до своїх сімей. Війна — це страшна річ». Після повернення Євген мріє повернутися до цивільних занять. Він планує займатися аматорською археологією та музейною роботою — справами, про які мріяв протягом усього часу неволі.
5 березня 2026 року Україна повернула з російського полону 200 військовослужбовців. Серед них були військові Збройних сил України, Національної гвардії, Державної прикордонної служби та Державної спеціальної служби транспорту. У групі звільнених перебували не лише рядові та сержанти, але й офіцери.