У госпіталі, де проходить реабілітацію, журналісти «Слідства.Інфо» зустрілися з Анатолієм Ткаченком. Чоловік розповів про оборону Маріуполя, катування в полоні та шлях до звільнення.
Анатолій Ткаченко — 44-річний інспектор першої категорії відділу прикордонної служби «Сартана» першого прикордонного загону, майстер-сержант з 25-річним стажем у прикордонній службі. Протягом кар'єри він служив у різних місцях: в Ізмаїлі, на Закарпатті, у Львівському, Сумському, Харківському та Луганському загонах. З 2019 року до початку повномасштабного вторгнення працював у Донецькому загоні.
Коли почалася російська агресія, Ткаченко став на оборону Маріуполя. Під час боїв він отримав поранення руки, а в бункері заводу «Азовсталь» йому ампутували кінцівку. 18 травня він вийшов у полон разом з іншими бійцями. Два роки спустя, 3 січня 2024 року, Анатолій був серед 230 воїнів та цивільних, яких обміняли.
Ткаченко служив разом з дружиною Іриною у відділі прикордонної служби «Сартана», базуючись на контрольному пункті «Гнутове» та забезпечуючи вогневе прикриття цієї ділянки. 20 лютого 2022 року, коли російські війська увійшли в Луганськ, у них подали тривогу. Всі були в бойовому спорядженні. Заступивши на зміну вогневого прикриття 23 лютого, Ткаченко о половині третьої ночі 24 лютого спостерігав, як градами накрили їхній контрольний пункт та прилеглу територію. Потім почався обстріл Павлополя, Талаківки та Гнутового. О першій дня російські танки почали наступ через лінію розмежування. Оскільки у прикордонників не було важкого озброєння, за наказом начальника вони були змушені відступити в Маріуполь.
«Від судьби не втечеш», — згадує Ткаченко слова свого батька. Теща писала йому, щоб він вивіз сім'ю — дружину та трьох дітей шкільного віку. Але він відповів: «З Маріуполя не виїду, тому що стати дезертиром — це позорно». Він не міг вчинити інакше.
У Маріуполі з 28 лютого його почали об'єднувати в зведені групи. Частину розташували на заводі «Ілліча», а матеріальну базу організували на «Азовсталі» через наявність там хороших бункерів. Спочатку Ткаченко був у протитанковій групі, але 23 березня його визначили в прикриття від наступу ворога в зведену групу на вулицю Грецьку.
Спочатку був масований обстріл градами з моря з корабля, потім мінометний, потім пішла піхота. Під час відбиття піхоти стався вибух, унаслідок якого Ткаченко отримав поранення в руку, а осколком вдарило його бронежилет. Медичну допомогу надали, але через інтенсивний вогонь евакуація була неможлива. Деякий час патрони були в розсипі, в пачках, тому він брав магазини між ноги і набивав їх одним пальцем для хлопців. Ночами група розвідки прокладала маршрути для евакуаційних машин, і 24 березня пораненого Ткаченка та кількох інших військовослужбовців доставили на «Азовсталь».
Ткаченко описує жахи, які він спостерігав: авіація рівняла будинки. На вулиці Металургів і Шевченка був супермаркет, де сталося пряме попадання двох авіабомб, загинуло близько сотні мирних мешканців, які прийшли по гуманітарну допомогу. Так само російські літаки кинули дві бомби на драмтеатр. Але потім російське телебачення розповідало, що «ніби українці заклали вибухівку». «Те, що бачиш своїми очима, і те, що вони розказують, — це зовсім різні речі», — каже Ткаченко.
На «Азовсталі» лікар прийняв рішення про ампутацію його руки, оскільки не було можливості врятувати кінцівку. Медикаментів не вистачало, було дуже багато поранених.
Згідно зі списками, 18 травня ввечері Ткаченко вийшов із «Азовсталі». Його особисті речі перевірили, посадили в автобус і відвезли в Оленівку, де розташована колонія №120, де Росія утримувала українських військовополонених. Там була система бараків без окремих камер — довге приміщення з бетонною підлогою. Перші три дні вони сиділи на своїх сумках, оскільки на бетоні спати було неможливо, потім їм принесли матраци.
Харчування в Оленівці було поганим. Сніданок міг бути о 8 ранку, обід — о 5-6 вечора, а вечеря — о 2 годині ночі. Зона була розрахована на 800 людей, а там утримували близько трьох тисяч. Порції були малесенькі, люди від недоїдання втрачали свідомість і дуже худли. Столова просто не справлялася з такою кількістю людей. Начальник зони оголосив, що люди будуть етапуватися для покращення умов.
15 червня Ткаченко потрапив у Луганську область, у виправну колонію №38. Там фізичних знущань не застосовували. Годували нормально. Приймали душ раз на тиждень. Одягли в чорну зеківську форму. Там він був до звільнення — до 2 січня 2024 року.
У колонії їх добровільно залучали до роботи. Хто був затятим курцем, міг отримати трохи більше цигарок. Хлопці ходили робити гроби. На кожну зону ставився ліміт — за тиждень зона мала виготовити 100 гробів. Окупанти привозили ящики з-під градів, їх розбирали, і з цього матеріалу вони клепали гроби. Приїжджали вантажні «Урали» й забирали їх для своїх 200-х і везли на Ростов. «А гробів треба було дуже багато. Дуже», — наголошує Ткаченко.
Під час шикування, коли вони щойно приїхали, кожен раз звучав гімн «ЛНР» у виконанні Кобзона. Потім, коли місцева колонія перейшла на стандарт РФ і стала Федеральною службою виконання покарання, звучав гімн Росії.
У колонії були паралізовані люди та люди з великим артеріальним тиском. Їх вивозили в Луганськ на обстеження, а потім повертали назад. Зараз у 38-й колонії лежить 2-3 паралізованих, яких не обміняли. Дві людини померли: у одного стався інсульт, в іншого — запалення легень.
Одного разу привезли полонених, які потрапили у полон на Бахмутському та Луганському напрямках. Один з них сказав: «дали Storm Shadow ракету». Через два дні Ткаченко стояв і курив, коли почув свист, наче літак. Наглядач на вишці стояв. Ткаченко дивився, як той кидає бичок і різко падає. Над ним метрів 20 — ракета з крильцями пройшла. Ввечері наглядачі сказали: «по військовій частині в Луганську завдали удар». Так вибірково вони отримували хоч якусь інформацію.
Ткаченко думав, що ще 2024-й рік проведе в полоні. Надії на обмін не плекав, як і решта хлопців. З Донецького прикордонного загону у Луганській колонії, де він був, ще близько 25-30 прикордонників сидить. З Нацгвардії теж близько 30-40 утримується. За маріупольську тероборону взагалі ніхто не говорить. Мамі одного з його товаришів по полону сказали: «куди не звертаються — відповіді ніякої». Хоча маріупольці брали зброю і захищали своє місто. Ткаченко хотів би, щоб керівництво звернуло увагу на те, що багато 300-х. На обмін треба витягнути їх і людей, яким за 50.
Під час останнього обміну із зони був тільки він один. Решту везли з Мордовії, з різних СІЗО і виправних колоній, які знаходяться на території Російської Федерації. Хто приїхав з Мордовії, розповідав про «тихий жах». У знайомого Ткаченка, якого було сто кілограмів, зараз сорок вісім. Знущання були просто страшні.
На шляху додому було декілька перевантажень, очі постійно були зав'язані. По дорозі було дві чи три зупинки — напевно з інших зон теж людей підсаджували. Потім вони дізналися, що були в Таганрозі. Заїхали, машина здавала звуки, наче в бетонний гараж. Їх, як собак, скинули на підлогу, поклали обличчям на землю. Години дві їх фізично знущалися, по-їхньому «прийомка». Що 300-й, що не 300-й. У Ткаченка були побиті руки, ноги. Вранці підйом і камери відкриваються: «По одному, бігом на вихід». Він біг, і кожен його палкою по спині лупив.
Їх посадили в літак. Летіли години дві-три. З літака в такому положенні, що взагалі нічого не бачив, виходив із зав'язаними скотчем очима. Посадили в автобус. Всі були нахилені, щоб в вікно ніхто не дивився. Коли приїхали, прозвучала команда: «На вихід!». Росіянин пробіг з ножем, перерізав стяжки на руках. Їм дали команду зняти шапки. Коли вже були на території України, сльози заповнювали очі. Плакали всі.
Коли сиділи ще в автобусі, зайшов представник української сторони і сказав: «Хлопці, добрий вечір, як ваші справи?». Всі були на таких емоціях, коли побачили людину із блакитно-жовтим прапорцем на плечі. У полоні там тільки російською треба було розмовляти. Якщо говорити українською мовою, то відразу отримаєш палицею по хребту: «Только разговаривай на русском». Тому дуже приємно було почути українську мову. Приємна увага людей, небайдужість суспільства до військовослужбовців, які потрапили в скрутну ситуацію.
З дружиною Ткаченко зустрівся нарешті. Там були тільки емоції. Слів не можна було ніяких сказати.
Перше, що йому хотілося скуштувати, — це зефір у шоколаді. Він дуже любить зефір у шоколаді. Коли йому він попався, то він його трохи з'їв. 20 місяців він чекав на зефір у шоколаді.
У нього є троє дітей: дві дівчинки і хлопчик, вони школярі. Вони ще не бачилися, але щодня по відеозв'язку спілкуються. У сина був день народження. Коли запитали в школі, який твій найкращий подарунок, він сказав: «що тато повернувся».
Тепер Ткаченко хоче, по-перше, поставити протез і звикнути. По-друге, у Маріуполі літак бомбою знищив його машину. Тому обов'язково хоче машину купити. Ще мріє з сім'єю поїхати на відпочинок в Іспанію. Закордонний паспорт щойно зробив. Оформить пенсію, а далі вийде назад на службу, якщо по інвалідності буде така можливість. Якщо ні — тоді буде десь себе в громадській сфері шукати.
Ткаченко вважає, що росіяни переконані, що вони панівна раса, а українці повинні бути у них тільки у підпорядкуванні. Україна, на їхню думку, не може існувати взагалі. Йому було огидно з такими людьми говорити. У такому спілкуванні який сенс про що і навіщо? Тому ніякого спілкування з росіянами та колаборантами у полоні не було взагалі.