Редакція «Слідства.Інфо» зібрала свідчення родичів трьох українських військовослужбовців 110-ї окремої механізованої бригади імені Марка Безручка, які залишилися на позиції «Зеніт» в Авдіївці поранені й згодом з'явилися на російському відео серед убитих.
Перший контакт з пораненими бійцями стався через телефонні дзвінки. Катерина розповіла журналістам, що її брат Іван Житник з позивним «Джанго», який служив у складі 110-ї бригади ЗСУ протягом двох років, подзвонив їй з позиції. Він повідомив, що поранений і перебуває у шахті разом з чотирма іншими пораненими бійцями та одним здоровим військовим, який вирішив залишитися з товаришами по зброї.
За словами Катерини, поранені отримали наказ чекати евакуаційну машину, тоді як усі здорові бійці були вивезені. Однак протягом півтори доби ніхто не приїхав. «Їм сказали, щоб вони чекали машину, а всіх цілих забрали. І вони цю машину чекали півтори доби. І коли вони зрозуміли, що ніхто за ними не приїде, то почали всім дзвонити», — розповідала вона. Іван скаржився на сильний біль, повідомляючи, що медикаменти й продукти харчування закінчилися, хоча його намагалися обезболити всім наявним у них запасом.
Під час одного з наступних контактів зять Катерини спостерігав через відеозв'язок, як російські військові входять до шахти. Окупанти наказали поранених встати й вийти, заявивши, що не будуть їх переносити. Після цього брата змусили вимкнути телефон.
Андрій Дубницький з позивним «Байрактар» з тієї ж бригади зв'язався зі своєю дружиною Людмилою рано вранці 14 лютого. Він повідомив, що поранений в пах і перемотаний. Попри біль, намагався жартувати, але розплакався під час розмови. Вони продовжили спілкуватися повідомленнями. О 12:00 того ж дня Андрій написав, що його чекає полон. Це було його останнім повідомленням.
Людмила поїхала у військкомат 16 лютого, намагаючись дізнатися про долю чоловіка, але там їй не надали жодної інформації, лише пообіцяли зв'язатися. Ніхто не телефонував.
Вечером того ж дня Людмила почала шукати інформацію у російських соціальних мережах. О 22:30 вона знайшла відео з тілами убитих українських військових. «Я впізнала його за татуюванням», — розповідала вона крізь сльози. На одного з убитих було татуювання у формі хреста на руці. Співслужбовець Андрія підтвердив її припущення. Після цього ніхто з офіційних структур не зв'язувався з нею. Згодом у неї попросили ДНК-тест дочки. Андрій був мобілізований 8 березня 2022 року й з того часу постійно перебував в Авдіївці. Коли його призвали, його дочці було лише чотири місяці.
Григорій Павлов з позивним «Панда» також з'явився на тому ж російському відео. Його впізнала мати Інна. Григорій був контрактником, служив з 2015 року. У 2017-му він перебував у Маріуполі, потім його переведено до 110-ї бригади, де він служив на позиції «Зеніт» протягом останнього року.
Інна розповідала, що військові три дні очікували евакуацію. Спочатку Григорій не був поранений, але 14 лютого отримав осколкові поранення спини. Мати наполегливо просила сина здатися в полон, щоб залишитися живим. У Григорія була п'ятирічна дитина, син Андрюша. «Мамо, я воїн», — відповідав він на її прохання. Інна висловлювала надію, що вони живі й їх лікуватимуть. Вона хотіла побачити свого сина, якому мав виповнитися 30 років того року.
Кілька годин після розмови з журналістами Інна написала повідомлення, що впізнала тіло сина на російському відео з убитими українськими бійцями.
Катерина до останнього сподівалася, що її брата Івана лікуватимуть і обміняють. Вранці вона говорила журналістам: «Я сподіваюсь, що вони їх там, у Донецьку, підлікують, у нього ноги опухлі. Хоч би їх не розстріляли». Однак на російському відео вона впізнала тіло брата за одягом і пляшкою з водою, яку він тримав в руках під час виведення з шахти. Іван розмовляв з рідними по відеозв'язку саме в момент, коли окупанти входили до імпровізованого шпиталю в шахті.
Журналісти звернулися за коментарем до пресслужби 110-ї окремої механізованої бригади. Там відповіли, що потрібна перевірка й верифікація інформації. Представник бригади зазначив, що штатний розпис є інформацією для службового користування, до якої він не має доступу. Він також висловив сумніви щодо автентичності відео, припустивши, що це можуть бути бійці з інших позицій, місць або часу. За його словами, якби це була правда, російські військові вже б використали це як пропаганду, звинувачуючи ЗСУ в залишенні поранених.
Російські військові захопили позицію «Зеніт» на південному сході Авдіївки 15 лютого 2024 року. В ніч з 16 на 17 лютого Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський оголосив про вихід українських військ з міста. Командувач Оперативно-стратегічного угруповання військ ЗСУ «Таврія» бригадний генерал Олександр Тарнавський написав у своєму телеграм-каналі, що вихід особового складу здійснювався згідно з розробленим планом, який враховував різні сценарії й можливі зміни оперативної обстановки. Однак він визнав, що певна кількість українських військовослужбовців потрапила в полон. Тарнавський повідомив, що українські інституції звернуться до міжнародних гуманітарних організацій та країн-посередників для забезпечення гуманного поводження з військовополоненими відповідно до норм Міжнародного гуманітарного права й для повернення воїнів на Батьківщину. «Боротимемося за звільнення всіх побратимів», — написав він.
Через два місяці після розстрілу росіяни повернули тіла п'яти з шести бійців в Україну.