Редакція «Слідства.Інфо» зустрілася з Максимом Повненьким, батьком п'ятнадцятирічного Івана, чий образ потрапив у документальний фільм «20 днів у Маріуполі». Нині Максим перебуває на Сході, захищаючи Україну від російської агресії, а його син продовжує боротися з наслідками поранення, отриманого під час вибуху в Маріуполі.
Сім Повненьких — батько Максим, матір Майя та син Іван — переїхали з Краматорська до Маріуполя на День Незалежності 2021 року. Максим працював у ДСНС, тому коли почалося повномасштабне вторгнення, родина вирішила не розділятися, вважаючи, що місто має найкращу оборону з фортифікаціями та військовою технікою. Однак реальність виявилася зовсім іншою, ніж під час конфлікту 2014 року.
Працюючи в управлінні запобігання надзвичайним ситуаціям, Максим перейшов на волонтерську роботу. Освітній центр «Халабуда» став волонтерським штабом, звідки він разом з колегами розвозив продукти, дрова та ліки цивільним і військовим. 7 березня родина залишила квартиру і переселилася до приміщення Маріупольської ДСНС, де жили з іншими колегами та людьми з сусідніх зруйнованих будинків.
Трагедія сталася 10 березня. Максим облаштовував вбиральню для жінок на четвертому поверсі разом з п'ятнадцятирічним Іваном та колегою Олексієм. Чоловіки щойно підняли воду до кімнати. Майя намагалася знайти рідних у будівлі, і коли їй це вдалося, стався потужний вибух. Родина Повненьких та ДСНСик Олексій Панков опинилися під завалами.
Максим лежав на животі з затиснутим лівим боком, дихаючи з великими зусиллями. Офісні стільці, які підтримували залізобетонну плиту, врятували його від розчавлення, але вони поступово сплющувалися. Чоловік почав кричати про допомогу, намагаючись встановити звуковий контакт з усіма, хто міг його почути. На вулиці нікого не було, горіла лише автівка «Таврія» з двома загиблими людьми, які проїжджали повз будівлю в момент вибуху.
Іван відгукнувся на крики батька, повідомивши, що у нього притиснуті ноги і рука, але він міг дихати вільно. Голови батька й сина стирчали на вулицю, але вони були далеко один від одного. Обстріл продовжувався, навколо лунали вибухи. Максим не чув ні колегу, ні дружину.
Коли осів пил, колеги Максима побачили чоловіка й сина. Рятувальну операцію розпочали з батька, хоча той сварився на них, запитуючи, чому не з сина й дружини. Згодом він зрозумів, що його було легше дістати. Конструкції поламали йому ребра, але за допомогою ручного механічного інструменту рятувальники звільнили його. На сині ж лежали залізобетонні блоки, з якими такі інструменти були безсилі. Максим перейшов по завалу до сина. Вони обрушилися з четвертого поверху на рівень, дещо вище другого.
Максим оголосив «хвилину тиші». Всі припинили працювати, але вибухи не вщухали. Крізь цю канонаду чоловік гучно вигукував ім'я своєї Майї. Дружина відгукнулася, що дозволило рятувальникам знайти й витягти її з-під руйнувань.
Пізніше Максим випадково побачив фотографію фотографа Євгена Малолєтки. На знімку його дружина стояла загорнута в синю ковдру, з острахом спостерігаючи за операцією. Коли він переглянув трейлер фільму «20 днів у Маріуполі» і побачив, як дружина не просто стоїть, а вся здригається від вибухів, у нього набігли сльози. Максим сам не дивився фільм і сумнівається, чи зможе це колись зробити. Однак він радіє, що існує ця документальна стрічка як доказ жахів, які коїлися в місті: «Його повинні подивитися люди, які не розуміють, що там за жах відбувався».
Колега Максима Олексій Панков так і не відгукнувся. Скільки б разів його не продовжували кликати, у відповідь — тиша. Панкову було 39 років, він мав звання майора служби цивільного захисту. Через потужні вибухи навколо його тіло дістали тільки через три місяці рятувальники «ДНР».
Після того як рятувальники звільнили дружину, Максим і Майя намагалися заспокоїти сина, поки чекали на кран для його витягування. Максим тримав Івана за руку й намагався «заговорювати зуби» хлопцю, розповідаючи про майбутні подорожі, велосипедні прогулянки й бігання. Іван бачив цей кадр з фільму — сцена потрапила в «20 днів у Маріуполі». Син уже був майже дорослим, але в свої майже 18 років бачив значно більше, ніж батько хотів би.
З 10 до 20 березня родина Повненьких перебувала в маріупольській лікарні. Операцію Івану зробили того ж дня, коли його дістали з-під завалів. Але післяопераційні протокольні заходи неможливо було проводити в повному обсязі через відсутність ліків і санітарних умов. Саме ці 10 днів у Маріуполі без можливості евакуації вплинули на те, що Іван досі лікується.
19 березня лікар повідомив Повненьким: щоб врятувати сина, потрібна екстрена евакуація з міста. Окупанти вже не давали дозволу на «зелені коридори». Родина виїжджала самотужки двома машинами разом з друзями. Більша частина Маріуполя була під окупацією. На блокпостах їх зупиняли переважно мешканці «ДНР». Максим родом з Макіївки, дружина — з Донецька, можливо, їх врятувала донецька прописка й поранений син. Їх постійно обшукували, чоловіка роздягали, перевіряли сліди від приклада й патріотичні татуювання. З Маріуполя до Дніпра вони доїхали за шість годин. Ввечері 20 березня їх зустріли в лікарні, сина одразу в реанімацію.
У 2022 році медики везли Івана у супроводі Майї з України до Польщі реанімобілями з чотирма пересадками. Хлопець перебував у важкому стані, його організм міг не витримати переліт до США, але вдалося підготуватися.
На момент розмови з журналістами (12 березня) у Івана тривала чергова серйозна операція, яка мала тривати дев'ять годин. За два роки у сина досі не зрослося ліве стегно. Лікарі підозрюють, що Іван втратив краї кістки в місці перелому. Проте він з мужністю переживає випробування. Найскладніше у США його матері, яка вже третій рік фактично цілодобово перебуває з дитиною, яка постійно хворіє. У періоди поза лікарнею матір з сином живуть у будинку польської діаспори, який нагадує невеликий гуртожиток.
Іван дистанційно закінчив школу. Літав у Нью-Йорк, щоб скласти Національний мультимедійний тест. Набрані ним бали дозволили подавати документи для вступу в українські навчальні заклади. Нині хлопець дистанційно навчається на першому курсі Харківської академії фізичної культури за спеціальністю «Фізична терапія та ерготерапія».
Ще до повномасштабного вторгнення Іван мріяв про професію реабілітолога, оскільки займався боротьбою й бачив, як надається допомога на практиці. Зараз обставини загострилися ще більше — щодня йому проводять маніпуляції для підтримки стану, які він вивчає на заняттях в академії.
Іван старанно навчається, у нього немає інших занять: тільки лікування та академія в онлайні. Бувало, що навіть о першій ночі за американським часом прокидався, щоб скласти залік за українським розкладом. Але нещодавно, 26 лютого, він отримав листа від декана, який нагадував про офіційне зобов'язання надіслати до 31 березня документ про перебування на воєнному обліку, інакше — відрахування.
Коли Іван виїжджав з України, йому було 15 років. Відповідно до постанови Кабінету міністрів України, юнаки мають ставати на облік з 16 років. На той момент він уже перебував в іншій країні. За станом здоров'я впродовж двох років не було змоги прилетіти в Україну, щоб стати на облік у військкоматі, пояснює батько.
Повненькі були переконані, що самопочуття Івана покращиться й до 31 березня всі питання з документами вирішаться, тому й написали офіційну розписку-зобов'язання. 5 вересня 2023 року у сина мала бути остання глобальна операція. Але ця «остання» відкрила «скриньку Пандори» — у Івана знайшли нові глобальні проблеми.
За словами Максима, навчання — це те, що психологічно дуже підтримує його сина. Хлопець постійно зайнятий: якщо не лекціями, то додатково читає конспекти. Крім лікування та навчання у Івана немає занять, йому загрожує залишитися без другого. Він не може вийти пограти у футбол. Батька запитують: «Чи добре він уже володіє англійською?» А Іван, як собака, може пояснити лікарям, де в нього болить і де не болить. У сина немає в США друзів, активного спілкування.
Ймовірність відрахування з Харківської академії фізичної культури дуже впливає на психологічний стан сина. Максим уже звертався до Міноборони та Міносвіти, але відповідей не отримав. Родина не втрачає надію, що питання з продовженням навчання вирішиться до кінця березня.
«Дуже хочеться вірити, що син зможе продовжити втілювати свою мрію на шляху до професії реабілітолога», — сподівається український захисник Максим.