Андрій Найман, військовий медик, провів майже два роки в російському полоні. У січні 2024 року його вивезли з Горлівської виправної колонії №27 для обміну, але літак з ним та іншими українськими військовослужбовцями розвернули у повітрі після падіння першого транспортного літака Іл-76 поблизу Білгородської області. За інформацією російського міноборони, на борту того літака перебували 65 українських військових полонених. Найман провів ще тиждень у Таганрозькому СІЗО, перш ніж потрапити в Україну.
Медику 31 рік. Військову кар'єру він розпочав у 2006 році, вступивши до ліцею імені І. Богуна. Згодом обрав медичний напрямок і вступив до Університету імені О. Богомольця на факультет підготовки лікарів для Збройних сил України. Після завершення академії за розподілом потрапив у 61-й військовий мобільний госпіталь у Маріуполі, де очолив неврологічне відділення 555-го військового госпіталю, створеного на його базі.
Коли російські сили розпочали наступ на Маріуполь, Найман був відправлений на завод «Азовсталь» для надання медичної допомоги військовим у бункері «Залізяка». Він розповідає, що ще у 2018 році, прибувши на службу, разом з колегою Миколою розглядав карту міста і розумів, що Маріуполь не був добре укріплений для оборони. Вони передбачали можливість оточення, якби Росія не дотримувалась мінських домовленостей.
З початком повномасштабного вторгнення робота госпіталю кардинально змінилась. Якщо раніше переважали пацієнти терапевтичного профілю, то тепер госпіталь став центром хірургічної допомоги. Найман був призначений командиром оперативного штабу, який збирав інформацію про поранених та хворих військовослужбовців у цивільних закладах охорони здоров'я. Після повного оточення міста авіаевакуація була проведена лише один раз, кількість поранених стала критичною, тому медичні групи розгорнули у цивільних лікарнях.
13 березня Найман був відправлений на «Азовсталь». Там уже перебували перші лікарі з його госпіталю. Туди активно звозили хворих з міста, яким потрібне було тривале лікування. 16 березня, коли російські сили поцілили в сам госпіталь, було прийнято рішення розділити персонал, медикаменти та обладнання між заводами «Ілліча» та «Азовсталь». Найман зміг забрати з собою лише одну книжку з неврологічного профілю, яка супроводжувала його весь полон, але залишилась у Горлівській колонії. Під час обшуку російські охоронці сказали йому: «На найближчі 10 років вона тобі не знадобиться».
Від 13 березня до 18 травня ситуація на «Азовсталі» погіршувалась. Пацієнтів ставало все більше, медикаментів — менше. Бункер був розрахований на 60 пацієнтів, але кількість у ньому постійно перевищувала 300. Після того як бункер тричі пробили осколками, стало ясно, що навіть шестиметрове перекриття не забезпечує надійний захист. Найман займався оглядом неврологічних пацієнтів та сортуванням медикаментів. Підвезення ліків фактично не було, за весь час авіаевакуації надійшла лише одна передача.
Зв'язок залишався проблемою, хоча з першої авіаевакуації прибула значна кількість пристроїв Starlink. Його тітка та вагітна дружина постійно запитували, як він. Відповідь завжди була одна: «живий, працюємо». На «Азовсталі» Найман дізнався про народження сина. Він нервово очікував результату і був дуже радий, коли отримав першу фотографію. Наступна фотографія прийшла лише через рік у листі під час полону. Сина назвали Ярославом — ім'я обирали разом з дружиною заздалегідь. Ярослав народився 19 квітня, а 18 травня була черга Наймана виходити з «Азовсталі».
При виході з заводу у нього було декілька шприц-тюбиків знеболювального, оскільки з ними виходили поранені, яким потрібна була допомога для дороги до автобуса. Російські військові побачили шприци і одразу забрали їх собі.
Від 19 травня до 12 жовтня 2022 року Найман перебував у Оленівці. Там він став свідком теракту. Вони прокинулись від шуму, подивились у вікно — і пролунав вибух. З другого поверху барака було видно місце, де все горіло, дах був зруйнований зсередини. Найман сумнівається в офіційній версії про ракетні удари, вказуючи, що російські сили самі спочатку відпрацьовували реактивну артилерію.
У полоні Найман надавав полоненим терапевтичну допомогу. Один раз довелось надавати хірургічну допомогу, коли пацієнт впав і розбив собі голову. На барака було спочатку чотири лікарі: хірург, два анестезіологи та Найман як терапевт. Він оглядав пацієнтів з інсультами, ставив попередній діагноз і повідомляв адміністрації про необхідність госпіталізації.
Багато полонених мали хронічні захворювання — цироз печінки, ВІЛ-інфекцію, наслідки інсультів та інфарктів. Їм потрібна була постійна терапія та медикаментозна підтримка, якої вони не отримували, що призводило до смерті. Найман точно знає про два летальні випадки — один пацієнт мав ВІЛ, інший — цироз печінки.
Російські слідчі запитували Наймана про його повний службовий шлях. Коли його запитали про ставлення до українського націоналізму, він відповів позитивно, пояснивши, що націоналізм — це коли людина любить своє та пишається своїм. Російські слідчі заперечили, стверджуючи, що націоналізм — це коли людина ставить своє вище іншого. На цьому дискусія завершилась.
Російські охоронці змушували полонених співати російський гімн двічі на день — зранку й ввечері. Коли полонені йшли в їдальню, звучав плейліст російських пісень: «Катюша», «День перемоги», «Іде солдат по городу», «Марш авіаторів», «Солдат молоденький» та багато інших. Часто полонені не знали мелодії. Варіантів не співати не було. Хто не співав, отримував фізичний вплив, а потім починав співати. Найман вважає, що це не можна забувати, оскільки це дозволяє пам'ятати, хто ти, хто вони, що між вами стоїть і яка різниця.
Медики у полоні зазнавали особливих знущань. Звучали звинувачення, що вони проводили операції з кастрації російських полонених. До самого Наймана такої претензії озвучено не було, але багато хірургів постраждали за ці звинувачення. Коли полонені запитували у федеральної служби з виконання покарань, за що вони утримуються, відповідь була завжди одна: «Ми лише виконуємо рішення».
Андрія Наймана росіяни утримували в трьох місцях несвободи. 23 січня 2024 року його забрали з Горлівської колонії №27 з повідомленням про обмін. Але літак розвернули у повітрі, і він провів ще тиждень у Таганрозькому СІЗО.
На шляху додому Найман не мав особливих думок про те, що повертається іншою людиною. Враховуючи специфіку своєї професії, він розумів, що певний вплив на його вищу нервову діяльність є, але наскільки він критичний, покаже час і спеціалісти. Він усвідомлює, що ніхто не повертається таким самим, як був, навіть зі звичайної подорожі, а з такого «турне» — тим більше.
Наймана зустрів лікар, який також був у полоні, але звільнився раніше. Він одразу набрав дружину Ольгу і сказав, що повернувся з «відрядження». На очах були сльози. Коли вперше побачив дружину, не знав, як себе поводити — посміхався й одночасно плакав. Перебуваючи на реабілітації у Київському шпиталі, вперше побачив сина. Дружина зробила так, щоб син знав, хто його батько. Для хлопчика Найман не був повністю чужою людиною, але шок від того, що статичні фотографії раптом рухаються і тягнуть до нього руки, був значним. Спочатку син придивлявся, але потім звик.
На «Азовсталі», коли бункер кілька разів пробили, у Наймана були думки, що вони можуть звідти не вийти. На Оленівці, коли почали розділяти офіцерів, солдатів і сержантів, вивозячи спочатку нижчих чинів, а офіцерів залишаючи, йому згадалась Катинська трагедія. Промайнула думка, що історія може повторитись, але, на щастя, цього не сталося.
Найман планує повернутись на службу. Він зробив свій вибір давно. Він вірить, що українська держава бореться за своїх полонених. Однак для того, щоб суспільство зрозуміло масштаб проблеми, потрібні акції на підтримку повернення полонених. Найман уже брав у них участь. Це не проблема замкненої групи осіб, чиї родичі там. Громадяни України незаконно утримуються як заручники режиму, вони не є злочинцями. Росія розуміє лише мову сили, тому потрібно допомагати тим, хто може здійснити тиск на неї — Збройним силам України.