27 березня команда «Слідства.Інфо» представить документальний фільм, присвячений сексуальному насильству, яке російські військовослужбовці вчиняли над українськими чоловіками в катівнях Херсона. Для розуміння системності цих злочинів редакція звернулася до Антона Дробовича, голови Інституту національної пам'яті. Розмова торкнулася причин, мотивів та значення документування таких випадків під час російсько-української війни.
Російські військові застосовують сексуальне насильство щодо цивільних українців з кількох причин. Насамперед тому, що вони можуть це робити без контролю. Крім того, вони використовують цей метод як складову військової тактики — для психологічного зламування спротиву, залякування населення та приниження тих, хто наважується чинити опір. Третя причина криється в глибоких психологічних, соціальних та економічних проблемах самого російського суспільства.
Дробович наголошує, що сексуальні злочини, як і інші воєнні злочини, російські військові розглядають як інструмент ведення війни. Мета — психологічно зламати спротив, залякати людей, принизити їх. По суті, це частина продуманої військової стратегії, яка категорично заборонена міжнародним правом. Однак російські військові вже неодноразово були причетні до подібних злочинів.
За даними українських правоохоронців, станом на березень 2024 року було відкрито понад 270 справ про сексуальне насильство. Ці справи стосуються як чоловіків, так і жінок. На думку голови Інституту, гендерний розподіл у цьому контексті не є принциповим. Це свідчить про загальний намір російської сторони використовувати сексуальне насильство як інструмент приниження, знищення та терору. Сама кількість задокументованих випадків говорить про системне насильство, а не про поодинокі інциденти.
Мотивація російських військових полягає у застосуванні старих ГУЛАГівських практик знищення людини та її індивідуальності. Коли людину ламають за допомогою таких тюремних методів, у свідомості тих, хто це робить, вона втрачає право на гідність та спротив. Сексуальне насильство щодо чоловіка, за словами Дробовича, у хворобливій уяві агресора маніфестує його домінацію. Це, за його оцінкою, дуже примітивна поведінка.
Щодо системності таких злочинів, дослідники, які вивчають сексуальне насильство під час військових конфліктів, відзначають важливу закономірність: кількість відомих випадків значно менша за реальну кількість насильства. Люди соромляться визнавати такі злочини, оскільки ця тактика залякування та приниження діє так, що жертви не хочуть про це говорити. Вони бояться осуду, негативної оцінки оточення, тому не розповідають ні правоохоронцям, ні членам своїх сімей.
Але навіть задокументовані справи, які налічують сотні випадків, свідчать про системність. Той факт, що в російських катівнях сексуалізоване насильство застосовується послідовно та цілеспрямовано, указує на те, що це не просто система, а частина продуманої військової тактики.
Дробович звертає увагу на те, що російські публікації про те, що відбувається в російських тюрмах та армії, де солдати вчиняють насильство один над одним, свідчать про глибокі проблеми в російському суспільстві. Якщо сексуалізоване насильство стало нормою в російських системах щодо самих себе, це говорить про те, що там «кипить казан». Коли російські військові потрапляють на українську територію, а влада дозволяє їм робити все, що завгодно, це природно перетворюється на масове явище.
Голова Інституту пов'язує це явище з російською тюремною культурою. Він стверджує, що Росія нині функціонує як велика тюрма. Російська культура, з її «словами пацана» та кримінальними серіалами, глибоко криміналізована. Дослідники політичного класу Росії відзначають, що росіяни легітимізували патерни силових органів та кримінальної культури на найвищому рівні влади. Ці патерни затверджені вищим політичним керівництвом.
У широкому культурологічному сенсі Росія справді є великою тюрмою. Якщо в тюрмі практики сексуалізованого насильства використовуються для ламання людини, приниження та встановлення системи підпорядкування, то росіяни переносять ці практики на війну. Тюремні методи не лише використовуються, а й заохочуються, оскільки Росія сама функціонує як тюремна система.
Документування випадків сексуального насильства щодо чоловіків має критичне значення. Світ повинен розуміти, наскільки варварська ця війна. Існує багато підстав вважати її геноцидною, спрямованою на знищення спільноти як такої. Росіяни використовують цілий набір методів та засобів. Документація та висвітлення таких злочинів важливі для того, щоб показати справжнє обличчя російської агресії. Ці факти своєю реальністю та виразністю впливають на світову громадськість і стають предметом розгляду у міжнародних трибуналах.
Дробович контрастує образ Росії, який часто асоціюється з Пушкіним, Чеховим та Достоєвським, з реальністю електротортур, зґвалтувань та концтаборів. Це, за його словами, справжня Росія, яку світ повинен знати.
Дуже важливо, щоб такі випадки були повністю розслідувані, доведені до кінця та стали частиною справедливості, включаючи фіксацію у міжнародних договорах. Без цього кожна війна закінчується тим, що тисячі злочинців залишаються безкарними.
Документування цих злочинів також є частиною відновлення справедливості та гідності жертв. Люди повинні знати, що той, хто вчинив такий страшний злочин, назавжди буде позначений цим. У контексті механізмів перехідного правосуддя це реалізація права на правду.
Кожен російський військовослужбовець, який прийшов в Україну, вбив, зґвалтував або покалічив когось, повинен бути затаврований за свої дії назавжди. Причина проста: люди мають право знати, з якими злочинцями вони можуть жити поруч.
Щодо того, чи залишається сексуальне насильство щодо чоловіків табуйованою темою в українському суспільстві, Дробович вважає, що Україна зробила значний прогрес. Українське суспільство здатне обговорювати складні теми, пов'язані з сексуалізованим насильством.
Те, що відбулося в Бучі, Ірпені та на Херсонщині, викликало у багатьох посилення обурення та мобілізацію спротиву. Російські військові катують, а українці мають захистити жертв. Це викликало піднесення духу та бажання боротися за справедливість. Таке обурення та прагнення захистити членів своєї спільноти, як рідних, сприяє тому, що в Україні буде легше говорити про ці теми. Удаваний сором поступово відходить на другий план.
Це один з показників того, що українське суспільство чутливе до таких питань, здатне їх сприймати та готове допомагати жертвам насильства. Справедливість та почуття гідності перемагають штучну чи консервативну мовчазливість.