Священник, системний адміністратор, власник кав'ярні та колишній поліцейський — усі четверо чоловіків стали жертвами російських військових під час окупації Херсона у першому році повномасштабної війни. Їхні історії задокументовані у фільмі «Слідства.Інфо» під назвою «Він Теж: Історії українських чоловіків, скривджених росіянами».
Віктор Солдатов, системний адміністратор суднобудівного заводу у Херсоні, був затриманий у серпні 2022 року. Перед допитом російські військові обіцяли йому швидке повернення додому, однак він утримувався дев'ять місяців. Під час утримання у російських катівнях чоловік намагався покінчити життя самогубством.
Під час однієї з тортур Солдатова повалили на стіл і розтягнули. «Четверо тримали — двоє за руки, двоє за ноги. Стягнули шорти і почали по булках водити, гумовим кийком чи чимось ще», — згадує він. Російські військові погрожували йому насильством, а Віктор каже, що у той момент ледве не збожеволів від того, що з ним відбувалося.
Солдатов так і не зрозумів, чому його затримали. За його словами, його катувальники були більше зацікавлені у самому процесі тортур, ніж в отриманні інформації. «Їх не цікавили мої відповіді на їхні запитання. Що би я не відповів — на результат це не впливало. Їх цікавив сам процес», — розповідає він.
Сергій Чудинович, священник, був затриманий у березні 2022 року. Завжди активіст, у 1990-му році, коли він був підлітком, його заарештували за те, що він вивісив синьо-жовті прапори навколо свого міста. Коли Херсон захопили російські окупанти, парафія Чудиновича стала своєрідним пунктом незламності. У приміщенні церкви священник організував перукарню, кав'ярню, медичний кабінет — люди приходили і отримували їжу, медикаменти, пальне та інші необхідні речі.
«У мене не було зброї у церкві, і апріорі бути не могло. Але ми робили ті речі, які вони вважають небезпечними… Чому ми небезпечні? Український священник мотивує українського солдата», — говорить Чудинович.
Росіяни затримали священника вранці перед воротами церкви. Вони надягли йому шапку на голову, щоб закрити очі, і відвезли до відділку поліції на вулиці Лютеранській у Херсоні. Спочатку окупанти поводилися зі священником не надто суворо, намагаючись схилити його до співпраці. Вони запитували: «Хіба це не добре — робити добро?» Коли Чудинович відповів, що добре, вони запропонували записати відео про благодійність. Однак священник сказав, що йому ніхто не повірить, якщо він таке відео запише. «Після цього все стало жорстокіше», — розповідає він.
Росіяни почали давати йому горілку замість води. «Такий бачок п'ятилітровий, вони мені його пхають прямо під шапку, де рот приблизно, і заливають цю рідину. Я думав, що це вода, а це була горілка. Навіть не горілка, а розбавлений спирт», — описує священник.
Коли чоловік знову відмовився співпрацювати, росіяни його роздягли. «Я стою без одягу. Вони беруть кийок і намагаються пхати мені його в анальний отвір. Я, звичайно, кричу. Воно все тече в мені: виділення з носа, слина, сльози», — продовжує Чудинович. Один із катувальників запитав, чи підпише священник папірець про співпрацю. Чудинович погодився, щоб припинити тортури.
Перед звільненням росіяни записали з ним пропагандистське відео, змусивши сказати, що він не зіштовхувався з фізичним чи психологічним тиском. Чудиновича утримували лише один день, але спогади переслідують його досі. «Якщо я чую російську мову зараз, у мене починається підвищене серцебиття», — говорить він. Після звільнення священник не став співпрацювати з окупантами, як обіцяв, а залишив окупований Херсон на автівці.
Олег, 33-річний підприємець, знаходився у херсонській катівні 17 днів. Як власник місцевого кафе, він давав воду для мітингувальників, що протестували проти окупаційних сил. Одного дня росіяни затримали його біля його ж кафе і одразу почали бити. «Я їм кричав… Я нікого не знав, дійсно», — каже чоловік. Він просив їх відпустити його додому, тому що у нього маленька дитина, і пропонував свій автомобіль як викуп.
Російські військові погрожували Олегу, що будуть ґвалтувати його дружину при ньому, якщо він не назве організаторів мітингу. Вони також погрожували викинути його трьохмісячного сина у Дніпро або віддати у дитячий будинок у Росії.
Одного дня Олега катували півтори години приєднанням електричного струму до геніталій. «Вони не ставили запитань, просто катували», — розповідає він. Потім його скинули зі стільця, оголеного поклали на стіл і викликали у кімнату іншого військового, якого називали «Збоченець». Цей чоловік почав бити Олега по спині та сідницях, називаючи його своєю шлюхою та дівкою. «Він намагався зґвалтувати мене. Він довго водив своїм статевим органом ззаду по сідницях. Намагався пригладжуватися. Все це супроводжувалось сміхом усіх присутніх», — описує потерпілий.
Після близько 15 хвилин невдалих спроб військовий розізлився і почав бити Олега ногою по сідницях та статевих органах. Потім він схопив кулькову ручку з тумби, запхнув її в анальний отвір і забив ручку ногою. Олега скинули зі стола і відтягнули у камеру. За дві хвилини бурят, який зазвичай займався побиттями, забіг у камеру і з криками відрази витягнув ручку. «Мабуть, вони злякалися, що я цією ручкою можу собі щось зробити», — припускає Олег.
Цей момент став переломним у тортурах. «Я намагався терпіти, але після цього морально я вже був зламаний», — говорить чоловік. На сімнадцятий день утримання його відпустили. За порадами знайомих дружина Олега заплатила росіянам сто тисяч гривень, аби його випустили. Його також змусили записати пропагандистське відео перед звільненням.
Олег вирішив поділитися своєю історією з кількох причин. По-перше, він хоче, аби винні були покарані. По-друге, він хоче, аби світ знав, що відбувається у російській окупації. «Ще одна причина, чому я прямо і в деталях розповідаю про те, що зі мною трапилося, — я хочу, щоб інші, хто пережили подібне, також не мовчали і говорили. Тому що це робить наші голоси сильнішими», — констатує він.
Володимир, який вирішив не вказувати своє справжнє ім'я, провів у російському полоні місяці. У день вторгнення він приєднався до Сил територіальної оборони України. Він ховав зброю та спостерігав за пересуванням російських військ з підпілля перед тим, як потрапив у полон.
Його викрали на вулиці та відвезли до катівні, де на нього чекали допити та тортури. «Під час допиту вони використовували якісь щипці чи щось схоже. Затискали статеві органи, погрожуючи їх відрізати. Погрожували кийком вчинити сексуальне насильство неприродним шляхом», — розповідає чоловік.
Через місяць Володимира відправили до окупованого Криму, потім — до російського міста Воронеж, ще трохи згодом — до Володимира. За його словами, окрім регулярних побоїв і погроз, всюдисущою була тема сексуального насильства. «Постійно погрожували сексуальним насильством зі свого боку. Тобто, що вони зґвалтують, що змусять до орального сексу, зґвалтують перами чи резиновими кийками. Це мало настільки масовий характер насправді, що ледь не кожного дня це було», — розповідає він.
На запитання, чому з ним так поводилися, Володимир відповідає, що його намагалися залякати. Він також пояснює катування культурою, яка визнає лише владу та насильство. «Країни таких цінностей, де щоб показати свою крутість, треба показати, що ти беззахисну людини однієї з тобою статі можеш схилити до одностатевого зв'язку. Суцільний ГУЛАГ. Суцільна тюрма з відповідним менталітетом», — розмірковує він.
За інформацією українських прокурорів, наданою «Слідству.Інфо», за понад два роки російсько-української війни було зафіксовано 280 випадків сексуального насильства, вчинених російськими військовими. З них 179 стосувалися жінок і 101 — чоловіків. Це включає зґвалтування, каліцтво або насильство над статевими органами, примусове оголення, погрози та спроби зґвалтування, примус дивитися на сексуальну наругу над близькими.
Ігор Дем'янюк, керівник відділу розслідувань воєнних злочинів Херсонської поліції, пояснює, що сексуальне насильство — це інструмент, який дає змогу досягнути бажаного. «Особам, які пережили це, буде неприємно говорити, і вони мінімально про це будуть розказувати», — говорить він.
Сергій Чудинович наголошує на важливості розповсюдження інформації про те, що відбувається. «Вони ж всім брешуть про те, що з людьми, які потрапляють у їхні буцигарні, нічого не відбувається. Я повідомляю суспільство про те, що коли розповідають, що їхні фільтраційні заходи не передбачають насильство — передбачають. І я про це свідчу. Ця інформація з моїх вуст. Я є джерело. Хай знають люди», — говорить священник.
Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам'яті, наголошує на важливості розслідування воєнних злочинів Росії, навіть якщо перспектива відновлення справедливості здається далекою. «Конкретні випадки конкретних людей мають бути розслідувані. Мають бути знайдені злочинці, притягнуті до відповідальності. Це важлива частина відновлення справедливості, відновлення гідності у людини — це право на правду», — стверджує історик.
Завдяки спогадам Олега українська прокуратура встановила кількох російських військових, підозрюваних в участі у жорстокому поводженні з ним. Коли журналісти «Слідства.Інфо» зателефонували обом росіянам, вони заперечили свою причетність до тортур і кинули слухавку.