Валерій з позивним «Каземир» нині служить мінометником у складі 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Його військовий шлях почався задовго до повномасштабного вторгнення — спочатку як учасника Майдану в Донецьку, потім як добровольця, і тепер як військовослужбовця, який повернувся на фронт після років за межами України.
Родом із Донецька, Валерій брав участь у місцевих протестах на початку 2014 року. Коли розгони демонстрантів набули жорстокого характеру, він дійшов висновку, що мирний опір без озброєння не матиме ефекту. Після цього він вивіз сім'ю до Дніпра та вступив до добровольчого батальйону «Донбас». Разом із товаришами по зброї він брав участь у боях за Іловайськ. Коли частину підрозділу вдалося вирватися з оточення, Валерій опинився серед тих, кого захопили в полон. Там він провів 119 днів.
Після звільнення в результаті обміну Валерій деякий час жив у Дніпрі, а потім отримав пропозицію роботи за кордоном. У 2015 році він забрав родину і переїхав до Німеччини, де працював у фармацевтичній компанії протягом семи років.
Журналісти «Слідство.Інфо» зустрілися з Валерієм на позиціях розрахунку поблизу Часів Яра на Донеччині, де він розповів про свій досвід та сучасну ситуацію на фронті.
Про перші дні на Майдані та рішення взяти зброю Валерій згадує так: у Донецьку він спостерігав, як маргіналізовані групи захоплювали обласну адміністрацію, як з'являлися автобуси з людьми з російського 46-го регіону, які непомітно займали позиції у дворах. На вулицях було багато озброєних людей з битами та арматурою. Спочатку він виходив на мітинги, але швидко зрозумів, що без зброї опір буде марним. Коли почалися побиття, він почав шукати добровольчі батальйони і в результаті потрапив до «Донбаса».
Полон став найтяжчішим періодом його життя. Спочатку його утримували в підвалі донецького СБУ до 16 жовтня 2014 року, а потім з 16 жовтня до 26 грудня того ж року — в Іловайську. Окупанти змушували полонених виконувати роботи, які вони називали «відбудовою»: перекривати шифером, встановлювати вікна, перекладати стіни. Валерій згадує, що іноді вони навіть сперечалися з конвоїрами, показуючи їм дірки в стінах та намагаючись довести, що за межами міста знаходиться Україна. Однак такі суперечки були небезпечні — вони могли закінчитися побиттям, тому бійці не наполягали на своєму.
У донецькому СБУ умови були значно гіршими. Кожні кілька годин охоронці забігали в підвал, кричали наказ вишикуватися, витягували людей і били їх, топтаючи по ним. Допити проводили російські контррозвідувальні органи та ФСБ під запис, деяким брали відбитки пальців. Місцеві окупанти мали менший вплив — командували все російські військові.
Найбільше Валерія запам'яталося відчуття голоду. Перші три дні після захоплення їх взагалі не годували. Потім почали видавати їжу один, а потім два рази на день — переважно перлову кашу без нічого, лише з шматком хліба, та якийсь суп з кількома шматочками картоплі. Охоронці знущалися над полоненими: плювали в їжу, додавали туди солярку чи бензин.
Але найстрашнішим було психологічне тиснення. Полонені не знали, чи їх обміняють, чи залишать у полоні назавжди. Російські охоронці постійно повторювали: «Вас ніхто не шукає. Ви нікому не потрібні. Про вас всі забули. Переходьте на наш бік». Однак Валерій та його товариші підтримували один одного, розмовляючи про цивільне життя, згадуючи хороші моменти, обговорюючи плани на майбутнє.
Більшість полонених, включаючи Валерія, були звільнені в результаті обміну одночасно. Багато з них залишилися близькими друзями, спілкуються досі. Однак багато хлопців, з якими він був у полоні, згодом повернулися на фронт і вже не живі.
Після повернення Валерій деякий час жив у Дніпрі, а потім отримав запрошення на роботу за кордоном. З 2015 по 2022 рік він працював у Німеччині у фармацевтичній компанії, де жив разом із сім'єю.
24 лютого 2022 року Валерій везе дитину в школу, коли чує по радіо новини про повномасштабне вторгнення. Його руки тремтять. Близько місяця він розмірковує, а потім приймає рішення повернутися в Україну. Він думає, що має певні навички та досвід, які можуть бути корисні. Приїхавши в країну, він звертається у військкомат. Залишатися за кордоном йому не дозволяє совість — він знає, що багато його товаришів з 2014 року знову приєдналися до армії.
На позиціях поблизу Часів Яра Валерій спостерігає значне посилення російської активності. Інтенсивність артилерійських обстрілів зросла багаторазово порівняно з кількома місяцями раніше. Противник використовує артилерійські системи серйозних калібрів, включаючи «Піони», активізує авіацію, застосовує реактивні системи залпового вогню типу «Ураган» та «Смерч».
На його думку, російські сили намагаються захопити Часів Яр, оскільки це місто має вигідне стратегічне положення. Якщо противник оволодіє ним, то становище Костянтинівки, Дружківки та Краматорська стане критичним, а про Донецьку область можна буде забути. Валерій не вважає себе військовим стратегом — його освіта зовсім інша — але це його суб'єктивна оцінка ситуації.
На запитання про реалістичність російського захоплення Часів Яра Валерій відповідає стримано. Противник накопичив тут значні сили, тоді як українських військовослужбовців значно менше. Крім того, патріотичний запал серед бійців послаблюється. Його психологічно тисне те, що ніхто не хоче їх змінювати, а ніхто не може сказати, скільки часу їм ще доведеться сидіти в окопах.
На тему мобілізаційного законопроєкту, який передбачав граничну межу служби в 36 місяців, Валерій висловлює скептицизм. Він зазначає, що все залежить від того, де проходить служба. У тилу можна відслужити 36 місяців, але спробуй провести цей час на передовій, особливо артилеристом. Це нереально і являє собою драконівські умови.
Валерій розуміє позицію влади, але вважає, що вона не готова ухвалювати непопулярні рішення. Для цього потрібно було б мобілізувати власний електорат, але замість цього страждають ті, хто вже воює. Щодо можливості набрати достатню кількість людей протягом року для ротації, Валерій песимістичний. Недостатньо просто набрати людей — їх потрібно навчити, а час працює проти України. Навіть поки вони розмовляють, кількість бійців на передовій зменшується. Він не знає, до чого це все призведе, але боїться найгіршого.
Коли йдеться про плани повернення на кордони 1991 року, які він читає в інтернеті, Валерій закликає до реалізму. На його думку, зараз Україна не може навіть вийти на кордони 2022 року. Не вистачає ні сил, ні ресурсів, ні людей. В інтернеті легко махати шаблею, сидячи на дивані, але потрібно дивитися правді в очі.
На запитання про повернення до Донецька Валерій відповідає чесно: він навіть не хоче туди повертатися зараз. Навіть якщо трапиться чудо і місто буде звільнено, це вже не буде той Донецьк, який він знав і любив. Місто змінилося настільки, що навіть якщо воно збереже назву, це буде зовсім інше місто.
Валерія дивує постійна спроба населенню продати якусь «чудо-зброю», яка нібито змінить ситуацію. Так було з HIMARS — це дійсно потужна система, але вона має працювати в комплексі з іншими засобами. Так, вона може знищувати цілі в тилу противника, але це потребує підкріплення авіацією, достатньої кількості артилерійських снарядів, артилерійських систем та живої сили. Зараз суспільство молиться на F-16. Так, літаки вирішуватимуть свої вузькоспеціалізовані завдання, але що далі? F-16 не відбивають міста — їх відбиває піхота, а її з кожним днем стає все менше.
Щодо можливості демобілізації через те, що він був у полоні, Валерій говорить, що законопроєкт ще не проголосували. Але навіть якщо проголосують, формулювання настільки неоднозначне, що він не розраховує на це. Крім того, він не впевнений у своєму статусі під час полону — чи вважався він військовослужбовцем чи ні. На початку війни в 2014 році добровольці були майже «махновцями». У його довідці він не пам'ятає, що написано, і можливо, той полон взагалі не рахується.
На прямо запитання, чи хотів би він демобілізуватися, Валерій відповідає ствердно. Він втомився не фізично, а психологічно.