Володимир провів у російському полоні більше року. Спочатку його утримували в окупованому Херсоні, потім була коротка перебування у Криму, а далі — російські виправні установи та слідчий ізолятор. Разом з трьома іншими чоловіками він став учасником документального фільму «Слідства.Інфо» «Він Теж: Історії українських чоловіків, скривджених росіянами», де розповів про сексуальне насильство, якому його піддали російські військові.
Затримання сталося 30 березня. Володимир провів місяць під окупацією, перш ніж потрапити у полон. За його словами, він кілька хвилин спостерігав за групою, яка приїхала його затримувати, але через неуважність не одразу зрозумів, що вона прибула саме за ним.
До повномасштабного вторгнення чоловік працював у патрульній поліції. З 2021 року він служив у морській охороні біля узбережжя Сомалі, супроводжуючи цивільні судна у зонах високого ризику. 24 лютого він прокинувся від новин про наближення російської армії до Херсона. Того ж ранку пішов до військкомату. Володимир пояснює своє рішення так: у його розумінні людина не може називатися чоловіком, якщо вона швидко зникає і потім ставить лайки під публікаціями про віру в ЗСУ.
Після затримання окупанти доставили його на допит до приміщення, де розташовувалася облаштована ними катівня. Там було два відділення для затриманих — окупанти називали їх «Алькатрас» і «Азкабан». На чоловіка надягли кайдани і розтягнули його тіло у формі зірки. Допит супроводжувався фізичним насильством, погрозами та ударами електрошокером.
Російські військові змушували затриманих зізнаватися у діях, які вони не вчиняли. Щодо Володимира вони вимагали, щоб він зізнався у вбивстві та зґвалтуванні малолітньої дівчинки. На його думку, окупантам просто подобалося катувати українців. Він вважає, що все, що вони могли вибити з полонених, вони вибили протягом першого місяця. Російські військові жартували над цим, їм було весело.
Під час першого допиту одразу після затримання російські військові почали застосовувати тортури. Володимир розповідає, що вони використовували щипці або якісь знаряддя, які він уявляв собі як середньовічні пальцерізи, затискаючи ними статеві органи та погрожуючи їх відрізати. Вони також погрожували здійснити сексуальне насильство неприродним способом, використовуючи кримінальний жаргон.
Потерпілий зазначає, що співробітники російських виправних органів постійно погрожували сексуальним насильством — зґвалтуванням, примусом до орального сексу, зґвалтуванням гумовими кийками. Володимир говорить, що здавалося, у них був якийсь фетиш на цю тему. Він наголошує, що такі погрози мали масовий характер. На його думку, Росія — це країна цінностей, де для демонстрації «крутості» потрібно показати, що ти можеш примусити беззахисну людину однієї з тобою статі до одностатевих зв'язків.
Володимир підкреслює, що окупанти відкрито декларували свою ненависть до українців, прямо заявляючи про це.
Через місяць утримання у херсонській катівні його разом з кількома іншими людьми перевели у «зразково-показовий табір» у Севастополі. Там йому зняли гіпс, який накладали у катівні і який протягом місяця ніхто не коригував.
Ще через два дні затриманих у Херсоні літаком переправили до Російської Федерації. Їх розмістили у слідчому ізоляторі міста Борисоглібськ у Воронезькій області.
У Борисоглібському СІЗО побиття були щоденними, іноді двічі на день. Раз на тиждень затриманих чоловіків виводили подихати повітрям. Будь-яке пересування за межами камер супроводжувалось побиттями та катуванням електрошокером. Володимир описує позу, у якій їх змушували ходити: голова вниз, руки вгору, як у дельфінчика. Він не міг ходити у звичайному положенні.
Декілька разів його кусали собаки. За словами чоловіка, так розважалися кінологи. Через отримані травми він рухався у кінці строю, і саме на нього цькували собак.
У Воронезькій області Володимир перебував близько п'яти місяців. Потім його перевели у виправну колонію у Володимирській області. Через деякий час там його перевели в іншу камеру, яка була навпроти тортурної. Всього поруч було три кімнати допитів. Крики людей було чутно так, ніби вони у сусідній кімнаті, хоча це був СІЗО зі стінами значної товщини.
Володимир говорить, що для російських військових це весело, коли є «хохли-нацисти», з якими можна робити все, що завгодно — змушувати стояти на голові, співати гімн Росії до втрати свідомості, повторювати «День перемоги», поки людина не втратить розум.
Наприкінці розмови Володимир ділиться роздумами про громадянську позицію. Він говорить, що для багатьох людей війна здається далекою і їх не стосується. Але, на його думку, ніхто не народжується для війни. Хтось адаптується, хтось шукає виправдання. Його виправдання зараз — це фізичні травми. Він каже, що краще б їх не було.