Редакція «Слідства.Інфо» вирішила дослідити повсякденну роботу військовослужбовців Подільського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки у столиці. Журналісти провели день разом з групою оповіщення, щоб зрозуміти, як виглядає процес розповсюджування повісток та яким чином реагують на це киян.
Працівники ТЦК постійно чують у свій бік критику та докори. Люди кажуть їм: «Ось діти депутатів підуть воювати, тоді і я піду», «Чого мають йти мої діти воювати, а ви не йдете?», «Усіх чоловіків на районі розлякали». Однак найчастіше військові просто не можуть потрапити до адресатів — їм не відчиняють двері або ж чують у відповідь, що нікого немає вдома. Нерідко виявляється, що зв'язок з розшукуваними людьми давно втрачений.
Операція розпочинається рано вранку, коли місто ще сплять. О 6:30 військові, які розповсюджуватимуть повістки у Подільському районі, збираються перед ТЦК для проведення інструктажу. Вказівки короткі й лаконічні: дотримуватися чинного законодавства та не вступати у конфлікти. Після цього група сідає до темно-синього автобуса й виїжджає на адреси у спальних мікрорайонах столиці.
Цього дня йде дощ, тому на вулицях майже нікого. Військовий Євген, який служить у ТЦК трохи більше пів року, пояснює тактику роботи: «Ми приходимо, дзвонимо, чекаємо, що раптом нам відчинять і раптом людина погодиться взяти повістку, то ми, звичайно, їй дамо. Це якщо відчинять». Євген стає лідером групи під час цього обходу.
У більшості квартир зі списку ніхто не поспішає відкривати двері. Військові просто перекладають повістки з однієї папки в іншу. Коли врешті жінка у нічній сорочці відчиняє двері, виявляється, що вона не впевнена, чи проживає розшукуваний чоловік у цій квартирі. Вона спочатку відмовляється брати повістку й розпитує про можливі наслідки для себе та родича.
Василь, другий військовослужбовець у групі, розʼясняє різницю між офіційною повісткою та листом про явку. Якби чоловік був вдома, він отримав би повістку з його ПІБ та мав би поставити підпис, підтвердивши отримання. Ігнорування такої повістки тягне за собою покарання. Однак лист без підпису — це лише прохання явитися в ТЦК, і за його ігнорування відповідальність не передбачена. «Це буде лише на його совісті», — говорить Василь.
Василь сам має непросту історію. Понад півтора року він служив у 5-й штурмовій бригаді, поки у лютому 2023 року не отримав поранення. Як «обмежено придатний», його перевели на роботу в ТЦК. «Я хотів би назад та мене вже з неробочою рукою та пробитою легенею не беруть. Тож роблю те, що можу робити», — пояснює він.
Підіймаючись поверх за поверхом, військові часто чують, що люди не спілкуються зі своїми родичами роками. У одній квартирі молодий чоловік повідомляє, що не спілкується зі своїм братом уже 15 років. Такі відповіді трапляються часто, тому військові вироблили собі певну філософію роботи.
«Краще думати, що все, що вони кажуть, — це правда. Так спокійніше працювати. Краще вірити людям, так емоційно легше», — говорить Євген. На його думку, люди намагаються виправдати себе різними поясненнями, щоб не відчувати себе слабаками. Він вважає, що такі фрази про дітей депутатів — це спроба перекласти вину на когось іншого.
Євген сам має глибокі причини для своєї мотивації. У 2014 році він пішов воювати, хоча до того мало що знав про війну. Понад 20 років він працював графічним дизайнером, потім повертався до цивільного життя. Однак у лютому 2022 року знову доєднався до Сил оборони. «На жаль, та мотивація, яка є у мене, була і залишиться, є у малої кількості людей. Мені достатньо того, що на мою країну напав ворог», — каже він.
Військові також вважають, що на рівень мотивації військовозобовʼязаних впливає державна політика щодо мобілізації. «На жаль, держава більше звикли розважати людей і підлаштовуватись. Вони слухають, що їм скажуть, що людям подобається, і, відповідно, вже це «подобається» дають. А війна — це не те що подобається», — зауважує Євген.
Під час обходу про візит групи оповіщення вже написали у телеграм-канал «Повістки Київ». Раптом з одного з верхніх поверхів будинку лунає крик жінки: «Чого лазите тут? Я зараз вийду до вас, не вірите?». Військові спантеличено знизують плечима — така ситуація у них вперше. За кілька хвилин жінка у короткому домашньому халаті та червоних капцях наздоганяє групу.
«Ви їбл*ни такі. Усіх мужиків на районі розігнали. Що вам ще треба, скажіть?» — кричить вона. Євген спокійно відповідає, що вони просто ходять по адресах. Василь включається у розмову, пояснюючи, що він сам військовий, який був на передовій, і отримав поранення.
Жінка продовжує лаяти військовослужбовців, вимагає показати посвідчення учасника бойових дій і довідки про поранення. Військові стримано показують їй усі документи. Жінка стверджує, що кілька тижнів тому бачила, як біля її будинку військові силою саджали в автобус чоловіків. «Хто вам дав право всіх чоловіків забирати, тягти їх?» — не заспокоюється киянка.
Євген спокійно повторює, що не тримає на жінку зла, показує сліди від кульового поранення свого правого боку та завершує розмову: «Це вперше в нас аж таке. Різне було, але щоб аж так».
У кожного з бійців своя стратегія, як стримуватися у відповідь на ігнорування чи агресію. Євген говорить, що його можуть образити лише близькі люди, тому він дивиться на такі ситуації збоку. Василь ж стримується усвідомленням того, що несе відповідальність не лише за свою репутацію. «Це дуже образливо, звичайно, але, якщо ми зірвемося, то це буде гірше і для нас, і для інших військових, і для нашої країни. Тож доводиться тримати в собі, доводиться буває принижуватися, бо розуміємо, що так зможемо хоч трохи людей привести на заміну побратимів», — ділиться він.