Дмитро Сіренко служив у Національній гвардії задовго до російського вторгнення. Коли почалася повномасштабна війна, він перебував у Маріуполі, де брав участь у боях і отримав серйозні поранення. Після цього він провів у полоні 1427 днів — майже чотири роки, більшість яких у Суходільській колонії на окупованій Луганщині. Попри жахливі умови, катування та голод, Дмитро намагався зберігати почуття гумору і позитивний настрій.
Сам Дмитро розповідає про свій полон без драматизму: «Діма — військовополонений колишній. Відсидів у полоні, якщо бути точним, 1427 днів. Я не вважаю, що це так уже аж сумно». Він додає з усмішкою, що його позивний був «Негатив», хоча сам він більш позитивно налаштований.
Дорога до армії почалася у 2018 році, коли Дмитро мав 19 років. Спочатку він пішов на строкову службу, але згодом вирішив залишитися на контракті. Його підрозділ пройшов кілька реорганізацій — раніше це був 9-й полк оперативного призначення, а потім став 15-ю бригадою. Сам Дмитро жартує, що через полон пропустив усі оновлення і досі не повністю розібрався в новій структурі, але впевнений, що служить у елітному підрозділі.
Коли почалося вторгнення, Дмитро перебував у Маріуполі. Командир попросив його піти на підсилення, і він погодився, хоча спочатку сидів спокійно і пив сік. Активні бойові дії тривали для нього всього 47 днів. Під час одного зі штурмів будівлі він отримав поранення в ногу. Дмитро описує цей момент з чорним гумором: розвернувся спиною, почув вибух, подивився вниз і побачив кров. Він жартує, що після цього штурмував без нього.
Після поранення ситуація в Маріуполі стала критичною. Залишилося лише п'ятеро військових, решта розбіглися, забравши рацію. Коли Дмитро отримав поранення в спину від міни, він втратив свідомість. Прийшовши до тями, він намагався самостійно дістатися місця евакуації, пробігши близько трьох кілометрів під обстрілами. На шляху він зустрічав людей, які то кричали, що це вороги, то що це свої, і він то падав, то вставав. Після трьох таких циклів він просто вирішив йти далі, незалежно від того, хто перед ним.
З комбінату Ілліча Дмитро вийшов у полон разом з іншими військовими. Там якісь командири домовилися про евакуацію поранених на машинах. Дмитро встиг дістатися інтернету і написав сім'ї, що здається в полон. Навіть у цьому повідомленні він намагався говорити з гумором, написавши тещі, що ноги відірвало, а потім уточнив, що вони діряві, як друшляк. Дружині він написав: «Не поминай лихом, живи-кайфуй». Вона відповіла, що хоче дітей. Дмитро жартома запропонував їй взяти когось іншого, але вона наполягла, що хоче саме від нього. Він відповів, що не знає, скільки просидить у полоні, і не хоче, щоб вона чекала як монахиня. Його дружині було 21 рік, йому — 22. Зараз вони спілкуються, і вона дочекалася його.
Після комбінату Ілліча Дмитро потрапив до першого місця утримання — бараків у Сартані, районі Маріуполя. Там було жахливо. У чотирьох або шести бараках утримували 500–600 людей кожен — просто натовп у квадраті розміром 20 на 20 метрів. Дмитро пробув там лише кілька днів в антисанітарії та майже без їжі. Коли він попросив перев'язку для своєї рани, йому дали бинти, які виглядали так, ніби ними вже користувалися раніше. Йому просто змінили тампонади.
Порції їжі були мізерними. Спочатку на чотирьох бранців виділяли одну невелику банку каші — приблизно 200 грамів на день. Потім цю саму порцію почали ділити вже між десятьма полоненими. Дмитра перевезли до Оленівки, де він пробув кілька днів, а потім опинився у Суходільській колонії №4 на окупованій Луганщині. Саме там він провів майже три роки.
У Суходільській колонії Дмитро не отримував належної медичної допомоги, попри важкий стан після поранення. Натомість полонених системно змушували до виснажливих фізичних вправ. Дмитро описує це так: присідання 500–1500 разів за короткий час, стояння в незручній позі, гусячий крок на 500 метрів туди-сюди. Коли ти не їси нормально, коли немає вітамінів, це просто вбиває організм. Один із керівників колонії, якого полонені називали «Каливан», відповідав за ці надмірні фізичні вправи. Слідство встановило, що це був заступник начальника Суходільської колонії Віталій Картишков, причетний до жорстокого поводження з українськими військовополоненими.
Дмитро розповів про щонайменше чотири смертельні випадки серед українських військовополонених у цій колонії. Журналісти встановили ще трьох працівників колонії, яких колишні бранці впізнають як причетних до катувань і побиттів. Дехто з них уже отримав підозри. Дмитро особливо наголошує, що найбільше били саме «свої» — російські охоронці та керівники, а не якісь зовнішні сили.
За майже чотири роки полону Дмитро не отримував листів від рідних, за виключенням одного. 15 січня 2026 року Червоний Хрест приніс перший лист від його дружини. Вона писала: «Прівєт, мой луковий дружок-пиріжок». Дмитро розповідає, що одразу захотів відповісти, але не знав, що написати. Він розмірковував над різними варіантами привітання, але жодне не здавалося достатньо оригінальним. Зрештою він придумав відповідь, але зворотній лист йому так ніхто і не дозволив написати.
Листи в колонії були подією для всіх. У камері з Дмитром сидів Саня, якому його дівчина написала близько 15 листів. Вони були заручені, і вона чекала його чотири роки. У листах вона розповідала про своє життя — що поступила кудись, щось купила, мама подарувала їй шпіца. Коли Саня прочитав про собаку, він спочатку подумав, що це не справжній шпіц, але потім дізнався, що у його наречено алергія на собак, і був задоволений. Дмитро сміється, згадуючи цю історію. Такі дрібниці повертали відчуття нормального життя, що ти не один. Дмитро радить писати листи полоненим, навіть якщо не всі дійдуть — це піднімає їм настрій.
Із Суходільська Дмитра перевезли в інше місце утримання у Чебоксарах у Росії. Там було подібне ставлення, як і в Суходільську, з катуваннями. Останні дні перед поверненням з полону були найважчими. Дмитро не спав ні хвилини, не пив і не їв нічого два дні перед звільненням. Він не знав, що організм таке витримає, але був впевнений, що їде додому.
Дорога також була виснажливою. Дмитро їхав в автозаку, де було мало місця, його коліна болили, він не міг розігнутися. Йому дали пляшку з маленьким горлечком, яка була непрактичною. Але він просто сидів і думав: я їду додому — і все інше вже неважливо.
Дмитро повернувся в рамках обміну 5 березня 2026 року. Наразі він разом з іншими звільненими з полону проходить реабілітацію. Він розповідає, що змінилося його сприйняття найпростіших речей. Коли він приїхав, поїв — і вже нічого не хотів. Тому що він може їсти, скільки захочу. Він може спілкуватися з ким хочу. Він може робити все, що хочу. Все інше — це вже дрібниці.