Київський слідчий ізолятор тримає 54-річного Владіміра Іванова — російського військовослужбовця, якому суд винесе вирок за вбивство двох українських бійців. Громадянин Російської Федерації, народжений у Севастополі, розповідає про себе стримано: переїхав у Челябінськ у дитинстві, пройшов строкову службу, одружений, має двох доньок. У 2024 році він добровільно підписав контракт на військову службу, спеціально просившись до морської піхоти. Бажання воювати проти України виникло після того, як він дізнався про Курську операцію. За його словами, мотивація була простою: захищати територію своєї країни. На запитання про те, чи передбачав він, що бойові дії можуть перейти на російські землі, Іванов відповідав зухвало, що війна «як перейшла, так і пішла».\n\nУ грудні 2024 року Іванова відправили на Курщину. Після новорічних свят він опинився біля села Гуєво Суджанського району, де його група окопалася в лісі. Дев'ятого січня 2025 року російські військові помітили двох українських тероборонівців — Віктора Ляпоту та Івана Кондратюка, які йшли на позиції й потрапили в засідку. Побратим загиблих, адвокат Олександр Климчук, пояснює, що в тій зоні існувала так звана сіра область без чіткої лінії розмежування. Ляпота і Кондратюк знаходилися в цій зоні, тому рухалися зі зброєю, але не очікували зустрітися з противником.\n\nПід час інтерв'ю Іванов спочатку не міг пригадати, чи мали українські військові зброю, а потім категорично заперечував цей факт, стверджуючи, що вони йшли забирати посилку з дрона. Однак свідчення інших російських військових розповідають іншу історію. Військовий з позивним «Лебідь» зупинив українців, а його колега Євгєній Ланцов повідомив командиру з позивним «Рязань» про присутність двох українських військовослужбовців, які не становили загрози. Командир наказав відкрити вогонь, голосно кричачи в рацію. Почувши команду, полонені почали тікати в різні боки.\n\nІванов прямо визнав свою роль у розстрілі. На запитання журналістки, хто стріляв, він відповів: «Я» — і навіть засміявся. Він стріляв з автомата АК-47 разом з «Лебедем». Коли стрілянина припинилася, свідок Дмітрій Кондратьєв бачив, як Іванов (позивний «Ярий») міняв магазин і перезаряджав зброю. Прокурор Офісу Генпрокурора Тарас Семків зазначив, що Ляпота і Кондратюк беззастережно склали зброю і мали статус військовополонених відповідно до Женевської конвенції. Досудове розслідування щодо командира продовжується.\n\nПісля позасудової страти українців російські позиції потрапили під щільний вогонь. За словами Іванова, три українські FPV-дрони ліквідували трьох його колег по службі, включаючи «Лебедя». Дрон «Баба Яга» розбивав бліндажі, і російські військові не могли висунутися. Іванов чув, як його товариші падали й кричали. Приблизно через годину на позицію зайшли військові Сил спеціальних операцій, які взяли Іванова та ще двох російських військових у полон.\n\nТіла Віктора Ляпоти та Івана Кондратюка евакуювати не вдалося. Один із українських захисників засвідчив у суді, що росіяни замінували тіла. Безпілотник зафіксував два тіла, розташовані обличчям вниз на відстані близько 15 метрів одне від одного. Після того як українські бійці ССО відпрацювали район, вони виявили мини. Пізніше бійці намагалися підійти до тіл, щоб відібрати біологічні зразки, але це виявилося неможливим. Адвокат Олександр Климчук пояснює складність збирання доказів на полі бою: без судмедекспертів і спеціальних пакетів неможливо правильно відібрати матеріал, а звичайні солдати не можуть провести таку процедуру відповідно до закону й кримінально-процесуального кодексу.\n\nВіктор Ляпота служив у 241-й бригаді територіальної оборони з 2023 року. Йому було 49 років, і він залишив 14-річного сина Марка. Іван Кондратюк був 39-річним, у нього залишилися брат і батьки. Обоє розстріляних досі мають статус зниклих безвісти, хоча родина Ляпоти намагається підтвердити його смерть через суд.\n\nКолишня дружина Віктора Ляпоти Наталія розповідає про його характер: він був дуже добрий, ніколи не відходив від сина, навіть коли грошей не вистачало, приносив дитині цукерки й пряники. Марко народився, коли батькам було майже по 37 років, і Віктор плакав від радості. Після поранення в ногу на Курщині він 12 днів побув вдома з сином. Наталія каже, що Віктор міг уникнути служби через її інвалідність, але вирішив не ховатися, щоб їхньому сину «не плювали в очі». Тепер вона не може принести паску на могилу — ні хреста, ні могили. Дитина плаче весь час. Другий рік тіло лежить у полі, і невідомо, що від нього залишилось.\n\nНаталія висловлює надію, що засудженого до довічного позбавлення волі Владіміра Іванова зможуть обміняти на засуджених росіянами українців. Вона каже, що повернути Вітю не зможе, але якщо Іванов буде сидіти в Україні й наїдати щоки, то українські хлопці там голодують. Сам Іванов не вірить, що сидітиме в Україні до кінця життя, впевнено заявляючи: «Думаю, все одно обміняють».\n\nПрокурор Тарас Семків зауважує, що наразі Україна не віддавала на обміни росіян, засуджених за тяжкі злочини — вбивства, насильство й катування. Однак він додає, що питання обмінів є досить чутливим, оскільки за результатами таких обмінів в Україну повертаються оборонці, яких усі чекають.\n\nЗа інформацією Офісу Генерального прокурора, у Курській області росіяни розстріляли щонайменше 75 беззбройних українських полонених. Загалом відомо про 306 страчених полонених на полі бою від початку повномасштабного вторгнення. За результатами розслідувань дев'ятьом російським військовослужбовцям повідомили про підозри, щодо семи скеровані обвинувальні акти до суду, а п'ятеро отримали вироки.
