Розповідь про 32-річну штурмовичку морської піхоти Оксану П'ятак розпочалася з листа до редакції. Брат військовослужбовиці звернувся до журналістів «Слідства.Інфо» з питанням: чому в матеріалах про операцію на Лівому березі Дніпра згадуються лише чоловіки, які зникли безвісти в Кринках? Його сестра теж брала участь у цій операції, і її історія заслуговує на увагу.
Операція Сил оборони в населеному пункті Кринки, розташованому на Лівому березі Дніпра в Херсонській області, тривала дев'ять місяців. Для українських військових це було надзвичайно складне завдання. Логістика операції вимагала постійного переправлення бійців, боєприпасів, продовольства та медикаментів човнами, які піддавались постійному обстрілу. Українські позиції були оточені з трьох боків російськими військами, а позаду залишалась вода. Попри це, російська техніка там регулярно знищувалась, хоча російські військові кореспонденти місяцями писали про втрати своїх військ взводами та ротами.
Висадка на Лівому березі розпочалась у жовтні 2023 року. Однак уже з приходом зими бойові дії ускладнились через те, що російська сторона підтягувала все більше живої сили та броньованої техніки, тоді як українці на тому березі взагалі не мали броні. До весни від Кринок практично нічого не залишилось, проте позиції Збройних сил України там продовжували утримувати.
Оксана П'ятак служила в десантно-штурмовій роті 35-ї бригади Морської піхоти. На ротацію в Кринки вона прибула в березні 2024 року. Її брат Іван, теж військовий, розповідає, що коли почалось повномасштабне вторгнення, сестра добровольцем записалась у місцеве полтавське територіальне об'єднання. Спочатку їй доручили паперову роботу, хоча вона мріяла бути стрільцем. Перед Новим роком сім'я дізналась, що Оксана перевелась у морську піхоту, але сама про це не розповідала. Більше вона нічого особливого не розказувала, лише запевняла, що все добре.
Жінки-бійці в Кринках були рідкістю. 22-річний морпіх Ярослав з іншої десантно-штурмової роти тієї ж 35-ої бригади, який провів у Кринках майже весь грудень 2023 року, розповідає: «Я тільки один раз бачив на позиціях жінку, і то була жінка з Норвегії. Вона була більш позаду, як медик. Штурмувати ж вона не піде». Проте в сусідньому батальйоні Оксана саме брала участь у штурмових операціях.
Один з командирів Олександр, який тісно співпрацював з Оксаною, намагався переконати її не їхати в Кринки. Він пропонував їй альтернативну посаду — пілота FPV-дронів. Але вона відмовилась, сказавши, що в неї недостатньо здібностей для такої роботи, а піхотинцем вона буде кращою. «Насправді вона мене обманула, Оксана просто хотіла їхати туди», — згадує Олександр.
Командир запитував Оксану, що вона робитиме, якщо попадеться в полон. Вона відповідала, що битиметься до кінця або застрелиться. «Вона такий боєць, що її не треба було питати про мотивацію. У мене були погані передчуття, але її мотивація була іти до кінця», — розповідає Олександр.
7 березня 2024 року на сайті Офісу президента опубліковано указ про нагородження військовослужбовців та військовослужбовиць. У довгому переліку значилось ім'я Оксани. Матроску нагородили медаллю «За військову службу Україні». На той момент вона вже перебувала в Кринках.
Командири намагались евакуювати Оксану першою. Їй було наказано висуватись до точки евакуації, але вона відмовилась і сказала, що вийде останньою. «Не було такої ситуації, щоб вона здавала назад», — додає Олександр.
18 травня 2024 року Оксані виповнилось 32 роки. Наступного дня, 19 травня, родині прийшло офіційне сповіщення про те, що вона зникла безвісти в Кринках.
Брат Іван розповідає, що з березня довго не було зв'язку з сестрою. Він набирав на гарячу лінію бригади, йому казали, що все добре, вона виконує завдання. Пізніше від інших бійців він дізнався, що при виході з Кринок його сестра повернула не туди і зайшла в будинок, де вже були російські військові.
Чотири морпіхи, серед них Оксана, тримали позицію. Утримувати її далі було неможливо, тому командири намагались їх евакуювати. План був складний: потрібно було скинути їм надувного човна за допомогою дрона типу «баба яга» і вказати точку, до якої їм треба дійти для евакуації. Однак під час організації евакуації місце, де ховались бійці, три рази обстріляли, і їхній підвал частково завалило. Це призвело до двох розривів зв'язку.
Коли зв'язок відновився, четверо морпіхів почали рухатись до місця евакуації. Йшли в повній темряві, і куди ступати їм казали по рації. Але зв'язок знову обірвався.
«Вони звернули ліворуч, а мали праворуч. Останні її слова мені в рацію були: «нас зустріли», і потім я тільки почув у радіоефірі стрілковий бій», — пригадує Олександр.
Бійці на правому березі не знали, що сталось далі. Через деякий час у радіоперехопленнях російських військ вони почули фразу: «у нас три хохла, серед них баба». Але чому три, а не чотири? Бійців ж було четверо. Через якийсь час четвертого військовослужбовця теж знайшли — його застрелили першого при заході до будинку, де ховались російські військові.
Позивний Оксани був «Отаман». На запитання про походження цього позивного Олександр відповідає: «Тому що вона кожного могла змотивувати на якийсь наступ, що потім ми не могли їх заспокоїти. І підбадьорити вона їх могла, навіть якщо ті дуже боялись. Тому «Отаман» — це наш солдат Джейн. Я хоч сам і сексист, але вона була такий боєць, що могла дати фору будь-якому хлопцю. Ми втратили достойного воїна».
За час боїв за Кринки з жовтня 2023 року по червень 2024 року загинуло 265 українських військових, ще 788 зникли безвісти.