Гора Карачун біля Слов'янська стала однією з ключових позицій у протистоянні українських військ з сепаратистами. Другого травня українські війська захопили цю стратегічну висоту, після чого бойовики відступили в місто і почали систематично обстрілювати позиції з житлових кварталів. Сепаратисти використовують мінометне озброєння, щоб атакувати гору, де розташована телевежа.
Кореспонденти видання вирушили на передові позиції, щоб на власні очі побачити, як розвивається військова ситуація та як функціонують українські військові підрозділи в умовах активних бойових дій. Дістатися до передових позицій виявилося складним завданням. Антитерористичний центр не надавав легкого доступу журналістам, тому команда скористалася допомогою волонтерів медичної служби Майдану, які понад місяць рятували поранених солдатів. На їхній машині, використовуючи таємні маршрути між Слов'янськом та Ізюмом, журналісти намагалися дістатися до українських військових.
Олена, медик-волонтер, розповідала про складність маршруту. За її словами, дороги в цьому районі погані, а більшість сіл налаштовані вороже до українців, хоча іноді місцеві жителі привітно зустрічали медичну команду. На запитання про страх, Олена відповідала, що не боїться, хоча й не звикла до таких умов.
Карачун контролюють десантники 95-ї аеромобільної бригади та бійці Національної гвардії. Другий батальйон десантників прийшов на зміну першому, який утримував позицію більше місяця. З гори видно все місто Слов'янськ, яке виглядає красивим і спокійним, доки звідти не летять мінометні снаряди, залишаючи глибокі воронки.
Другого травня, коли десантники займали гору, тут була влаштована засада сепаратистів. На місці засади знайшли бойову амуніцію та стимулюючі препарати для бійців Донецької народної республіки. За словами командирів, таких шприців було дуже багато. Перші п'ять хвилин протистояння виявилися найбільш кривавими.
Сергій Кобзар, один з командирів 95-ї аеромобільної бригади, розповідав про перші дні операції. Спочатку представники релігійних організацій приходили з іконами, приводячи свою паству. Потім почали з'являтися люди без роботи, молоді люди до 25 років, які, за словами командира, були під впливом наркотичних речовин. На їхніх руках були характерні наколки. Під час першого виїзду броньованого транспортера боєць на прізвисько Сергій отримав кулю в шию. Другий боєць, Петя, який коригував дії водія через темноту, був поранений гранатометним вогнем. Після цих перших втрат десантники зрозуміли, що мають справу не з мирним населенням, а з організованим противником. Вони почали відстрілюватися, займаючи оборону на Карачуні, і більше не залишали цю позицію.
Бої на висоті тривають безперервно. Навіть удень сепаратисти намагаються підібратися якомога ближче, криючись за кущами та деревами. На позиціях постійно чути звуки вибухів та стрільби. Бійці обговорюють можливі загрози, намагаючись визначити, чи це ворожий вогонь чи природні звуки.
Оксана, стрілець, розповідала про своє рішення служити на передовій. За її словами, у багатьох країнах, включаючи Ізраїль, жінок беруть в армію, тому вона не розуміла, чому в Україні це було неможливо. Довгий час невідомо було, де саме будуть служити жінки-добровольці. Оксана наполягала на тому, щоб бути зі своїми товаришами на передовій. Вона звикла працювати в чоловічому колективі, працювала поваром та на виробництві. Їй було всього 20 років, але батько підтримував її рішення і сам записався добровольцем, готовий у разі потреби приєднатися до бойових дій.
Михайло, один з командирів 95-ї аеромобільної бригади, розповідав про матеріальне забезпечення військ. За його словами, хоча він не може говорити за всі Збройні сили, його підрозділ забезпечений усім необхідним для виконання першочергових завдань. На запитання про джерело цього забезпечення, Михайло відповідав, що в першу чергу вони відчувають допомогу та підтримку громадян України.
Петро, вартовий, коротко висловив свою позицію: якщо потрібно стояти на позиціях, то він буде стояти в будь-якому випадку. За його словами, він захищає ідею, батьківщину, своїх близьких – сім'ю, батьків, дітей.
Щодо матеріального забезпечення, контрактні солдати 95-ї бригади отримують у середньому від трьох до п'яти тисяч гривень на місяць. Попри невисокі зарплати, боєць зазначав, що це той випадок, коли підтверджується істина про те, що не все в житті вимірюється грошима. Високий боєвий дух в бригаді зберігається саме завдяки ідеалізму та патріотизму.
Бійці Національної гвардії отримують менше – близько півтори тисячі гривень на місяць. Однак їхня основна скарга стосується не грошей, а документів та статусу. Владислав, боєць Нацгвардії, розповідав, що його родичі не знають, де він знаходиться. Вони думають, що він на навчаннях десь у лісах та полях. Коли журналіст повідомив, що матеріал буде показаний на телеканалі Громадське, Владислав зауважив, що всі їхні історії йдуть у небуття.
Найбільш проблемним для Владислава було те, що він не мав жодного офіційного документа, який би підтверджував його перебування на передовій. Посвідчення резервіста Нацгвардії, яке він показав, було скріплене печаткою з граматичною помилкою. За його словами, це посвідчення було взято як зразок у одного з його товаришів. Без належних документів він не міг довести, що служить на передовій, а не на полігоні. Це створювало серйозну проблему для майбутнього. Владислав висловлював занепокоєння, що після закінчення операції йому доведеться боротися з ЖЕКом, водоканалом та енергонаглядом, доводячи, що він дійсно служив на передовій, але йому нічого буде показати як доказ.
Попри жалюгідне грошове забезпечення, незрозумілий статус та недостатню матеріальну підтримку від держави, українські військові готові боротися за свою країну. Вони закривають собою агресію сепаратистів та північно-східного сусіда.
Кілька днів потому журналісти залишили Карачун. Волонтери-медики Майдану везли їх на інші блок-пости біля Слов'янська. Один з медиків, Армен, власним прикладом демонстрував, що означає справжній патріотизм. Армен – громадянин України, але він армянин. За його словами, він давно живе в цій країні, і його душа болить за долю України.
На запитання про те, чому він не боїться їздити з українськими флагами на лобовому склі автомобіля, коли міг би зняти їх для безпеки, Армен відповідав, що він настільки поважає український герб та флаг, що коли бачить їх десь, його переповнює радість. Він гордується цими символами. Армен не боїться їздити з ними, навпаки, він хоче, щоб усі бачили, що у них є герб та флаг, і вони їх люблять та цінують. На його машині флаги розташовані не тільки на лобовому склі, але й є великий флаг. За його словами, вони не скривають своєї любові до України, тому що знаходяться у себе дома, а не на чужині.