Українські військові на сході країни борються не лише з ворогом, а й з наслідками системних помилок командування. Два місяці після іловайської трагедії бійці 39-го батальйону тероборони та батальйону «Донбас», які пережили оточення, так і не були допитані жодною слідчою групою. Один представник прокуратури заїжджав – і все. Саме з цими військовослужбовцями розмовляли журналісти, щоб розібратися в справжніх причинах однієї з найбільших поразок на початку конфлікту.
Проблеми починалися задовго до самого бою. На картах, якими користувалися командири блокпостів навколо Іловайська, замість Маріуполя позначався радянський Жданов. Карти мали вже 30 років. Але це було не найгірше. На них зображувалися населені пункти, яких насправді не існувало. Командир другої роти Дмитро Прохоров розповідав про населений пункт Александровка західніше Нового Світу: на всіх картах батальйону він був позначений, але в природі його не було. Саме за такими картами українці вели бойові дії.
Техніка, яку надало командування, була не менш застарілою. Найкращою машиною в батальйоні виявився звичайний КАМАЗ бортовий, на якому бійці сиділи зверху й відстрілювалися. Цей вантажник вивіз з оточення не тільки людей, а й єдину гармату батальйону. Тепер його бронюють волонтери, оскільки машина вся в осколках і кулях.
Підкріплення, яке прислало командування, складалося з БМП, які три дні перебували на консервації. Екіпажі цих машин раніше грали в полковому оркестрі. Вони були мужні, але мали майже нульовий бойовий досвід. На кожному блокпості розташовувалося лише 30 бійців з однією гарматою, а відстань між позиціями перевищувала 5 кілометрів. Це була величезна брешня в обороні, крізь яку могла пройти ціла армія.
Роман Богатир, начальник розвідки 39-го батальйону, колишній кадровий військовий, який закінчив Сумське вище командне училище, наводив цифри: якщо з'єднати лінію оборони в пряму, вона становитиме 29 кілометрів. За радянським військовим статутом дивізія обороняє 10–11 кілометрів, а не батальйон. Саме великі розриви між позиціями і відсутність прикриття з тилу прирекли українські блокпости на оточення.
На момент оточення під Іловайськом за спиною українців вздовж кордону в напрямку Амвросіївки, Тельманова та Новоазовська практично не було військ. Кордон був абсолютно відкритий. Сергій Абдулкін, колишній полонений, боєць 39-го батальйону, розповідав, як все відбувалося: всі позиції були орієнтовані на фронт, всі окопи були видні з тилу. Раптом з тилу з'явилася колона, яку спочатку прийняли за своїх. Коли вона наблизилася на 80 метрів і розгорнулася в бойовий порядок, стало ясно – це російські військові, псковська дивізія. Вони заявили, що прибули неофіційно.
Проти механізованої колони росіян у українців були лише автомати. Результатом стала здача і полон. Полонених не вбивали, але це залежало від їхнього статусу – артилеристів і бійців Правого Сектору чекала інша доля. Абдулкін провів у полоні 45 днів. Його та ще шістьох бранців вдалося обміняти на вантажівку з продуктами харчування, яку зібрали волонтери.
Полоненим з блокпостів пощастило більше, ніж добровольцям батальйону «Донбас». Командування наказало їм залишити Іловайськ лише після того, як місто було повністю оточене. Ігор Чайковський, позивний Артист, взводний батальйону «Донбас», описував евакуацію: батальйон їхав на легкових і вантажних автомобілях, МАЗах і КАМАЗах. Їх почали розстрілювати, як у тирі. У виснаженого чоловіка в лікарні важко впізнати того героя, якого показували в численних сюжетах влітку. Це були наслідки полону і останнього бою.
При цьому батальйон зумів вивести з ладу або захопити вісім одиниць техніки: три танки (один захопили), БТРи, БМД. Взяли також восьмеро полонених. Артист вважав, що жахливого розстрілу можна було уникнути, якби батальйон вивели заздалегідь, дали обіцяне підкріплення або дозволили залишитися в Іловайську. У місті були бомбосховища, які могли витримати артилерійський обстріл, і батальйон міг би продовжити оборону.
Юрій Береза, командир батальйону «Дніпро-1», вказував на те, що якби командир Литвин доповів начальнику сектора про те, що батальйон відступає від Савур-Могили без зупинки, кидаючи всю техніку – БМП, танки, гармати, САУ – і якби ця інформація 23 серпня потрапила на стіл у начальника генерального штабу, міністра оборони і президента, то параду 23 серпня не було б, і не було б тих наслідків, які маємо.
Ще однією причиною поразки було постійне перебільшення командуванням масштабу своїх перемог. Роман Богатир розповідав: коли батальйон заходив на південну окраїну Іловайська, командування рапортувало, що місто під контролем. Навіщо обманювати? Якщо заходили на південну окраїну, потрібно було сказати, що місто не під контролем.
Те, що 39-й батальйон зумів вийти з оточення, було результатом індивідуальних дій його командирів. У батальйоні досі чекають відповіді на запитання: чому колишній прапорщик-десантник зумів домовитися про зелений коридор і вивести своїх людей, а генерал не зміг? Його солдати потрапили в справжню м'ясорубку. Роман Богатир говорив про це гірко: про який достойний вивід людей можна говорити, коли ребят розстрілювали в упор? Про те, як генерал просто бігав.
Юрій Лисенко, в.о. командира роти 39-го батальйону, розповідав про переговори: російські військові просили 15 хвилин, оскільки переговори велися на найвищому рівні, і колона пройде без затримок. Але генерал відповів, що у нього немає навіть двох хвилин. Усім наказав готувати зброю до бою і йти на прорив. Чотири кілометри до Червоносільського колона була розбита повністю. З 700 людей залишилося лише 250. На запитання, який генерал дав наказ, Лисенко назвав Хомчака.
На найвищому рівні лунають заяви про розслідування обставин іловайської трагедії, але бійці так і не дочекалися слідчої групи. Один представник прокуратури заїжджав – і все.
Військові, які вийшли з оточення, називають головну причину трагедії не застарілими картами, не застарілою технікою і навіть не росіянами. Це – давня радянська хвороба під назвою тотальне окозамилювання. Раніше мили з щіткою плац і фарбували траву до приїзду начальства, а тепер рапортують про неіснуючі перемоги і знищених ворогів.
Продовженням цієї хвороби стала недавня заява генерала про волонтерів. Він стверджував, що вони брешуть – насправді не вони годують і одягають армію, а міністерство оборони. Журналісти перевірили це твердження і виявили, що брешить генерал.
Волонтери з Дніпропетровська їдять до Волновахи понад 300 кілометрів. День короткий, тому виїжджають о четвертій ранку. 92-га бригада стоїть між Донецьком і Маріуполем. Через постійні обстріли бійці самі виїжджають назустріч волонтерам. Одразу привертає увагу форма, яку носять військові. Невже та сама, що обіцяли генерали Міноборони?
Денис, командир взводу, розповідав: це форма, яку кожен купив, як зміг. Деякі хлопці купили за свої кошти. Каски, бронежилети, розгрузки, берці – все самі купили. Так само й він купив свою форму. Коштувало недешево, але іноземні форма й берці витримують складні українські польові умови. Взуття не українське, але пройшло всю АТО і ще в непоганому стані.
У бійців все куплене за власні гроші або привезене волонтерами. Покращення роботи Міноборони на передовій вони так і не відчули. Те, що волонтери підвозять, те й мають. Залежність від волонтерів продовжується.
За Волновахою вже глибока осінь і ночами мороз, а зігрітися просто ніде. Потрібні теплі речі, потім будуть дощі і знадобляться дощовики та клейонки. Теплі речі ще не видавали – лише якісь шапки, бушлати, буржуйки та палатки. Теплих речей, привезених волонтерами, на всіх не вистачить, але це краще, ніж нічого. Найбільше солдати радіють продуктам харчування і воді.
Денис говорив: звісно, потрібна вода і їжа. На запитання, чи возить міністерство оборони, він відповідав: на даний час 50 на 50. Інколи привозять, але водовозки вже іржаві, пити з них неможливо – вода не чиста. Тобто, непитну воду привозять.
Однак обновки від міноборони все ж надійшли – це техніка з консервації. Вчора тільки прийшла. Але в якому стані? З НЗ. Антифриз залили і тече. Поки журналісти спілкувалися з водієм – це були лічені хвилини – під двигуном з'явилася ціла калюжа антифризу. Ігор піднімає капот – всередині все мокре. Там тече, і воно закидує на капот. Усі прокладки потрібно міняти. Не дивно: у машині навіть кабіна заіржавіла. На кермі напис радянських часів: «Нє жмі дух, дедушка все вижал». Без допомоги обновки 39-й батальйон з місця не зрушить, хоча волонтери вже привезли для них броньовані екрани.
Дмитро Прохоров розповідав: з шести одиниць БРДМ, які вони отримали, змогли погрузити лише на тягачи і відвезти волонтерам, які будуть збирати їх, як конструктор, щоб вони їздили і стріляли. Нові старі машини не мають зв'язку – ні одна з одною, ні з командуванням, ні навіть між членами екіпажу. Щоб дати наказ механіку-водієві, командир стукає по металу. Прохоров сидів на місці командира однієї з БТР: командир стукає наводчику, той скочується, лізе вниз, щоб передати наказ механіку-водієві.
Заступник командира батальйону з виховної роботи Дмитро Шемшей лише зітхає: зв'язок – велика проблема, але не найгірша. Броня, яку пропонують, пробивається звичайним автоматом. Броня збоку – її автомат пробиває. Він не може назвати це броню.
Тому й почали бронювати свій старий, пробитий кулями КАМАЗ. Броню роблять із мазівських і камазівських ресор, які зібрали з усієї околиці. Волонтер Юрій Фанигін пояснював: основна задача броні – прийняти потужний і сильний екстрений бій і спасти весь екіпаж – водія й штурмана. Їх потрібно закрити як зверху, так і центральною створкою, яка буде відбиватися і в бойових умовах приставлятися. У кузові обладнали капсулу безпеки для пасажирів. На цьому КАМАЗі – і в бій, і з бою. Ця ляда потрібна для того, щоб швидко вискочити, підібрати поранених, повернутися і поїхати.
Зате нову форму у батальйоні вже бачили. У ротного друзі виграли тендер на її пошив для Міноборони і подарували комплект. Піксель американський, зразок норвезький. Один із комплектів пройшов всю АТО і навіть кольору не втратив. Форма подобається всім, питань до неї немає. А от у виробників до командування є. Дмитро Прохоров розповідав: виробники завжди запитують, як вони не отримують форму, якщо вони стільки відправляють у війська – куди вона дівається?
Чи зробило висновки з іловайської трагедії військове керівництво? Ні. Винних досі не покарано. Головна причина поразки – окозамилювання – нікуди не зникла. Українські воїни, як і раніше, чекають від держави нормального забезпечення і викручуються переважно за рахунок волонтерів. Замість перебудови своєї роботи військове командування постійно ображається, що вся слава дістається цивільним. А цивільним і солдатам ображатися не має часу. Якщо не вони, то хто?