У демократичних суспільствах засоби масової інформації виконують роль контролерів влади, стежачи за кожним її кроком. В Україні ситуація протилежна – медіа часто перебувають у власності органів влади, що створює конфлікт інтересів і загрожує свободі слова.
Директор Інституту медіа-права Тарас Шевченко порівнює державні ЗМІ з державною церквою. За його словами, якщо суспільство визнає необхідність розділення держави і релігії для забезпечення свободи совісті, то те ж саме має стосуватися преси. Держава і засоби масової інформації не повинні змішуватися.
Шевченко зазначає, що в країнах західної демократії державних газет ніколи не було. Однак Україна успадкувала з Радянського Союзу традицію утримувати контрольовану владою пресу за рахунок бюджету. Ця практика зберігається незалежно від того, хто перебуває при владі – ні після Помаранчевої революції, ні після Євромайдану ситуація суттєво не змінилася.
Закон про роздержавлення державної та комунальної преси входить до переліку обов'язків України перед Радою Європи, проте його не ухвалюють уже понад десять років. Народний депутат Андрій Шевченко, який з 2006 року лобіює прийняття законодавства про суспільне мовлення та реформування державних та комунальних ЗМІ, наголошує, що через 23 роки після падіння комунізму в країні залишається близько семисот-восьмисот видань, де органи влади є співзасновниками.
Шевченко вважає, що існування комунальних ЗМІ принижує редакційні колективи, які змушені вихваляти місцеву владу, редакторів, які щороку просять гроші на видання, саму владу і читачів. Навесні 2014 року, після подій на Майдані, з'явився шанс ухвалити закон про роздержавлення, але депутати його провалили.
Медіа-юрист Національної спілки журналістів України Тетяна Котюжинська пояснює причину провалу: депутати і політики хотіли зберегти керований інформаційний ресурс перед виборами до парламенту та місцевих рад. Котюжинська закликає нардепів дозволити комунальним ЗМІ, які мають достатні ресурси, стати незалежною пресою.
Тарас Шевченко детальніше розкриває, хто завалив закон. За його словами, найбільш радикально проти законопроекту виступала партія "Свобода", яка декларувала, що відмовлятися від державних газет у час війни – це загроза для інформаційної безпеки. Насправді, переконаний Шевченко, майже жоден політик, особливо лідери партій, не зацікавлений у реформуванні державної преси, оскільки будь-яка партія, яка приходить до влади, отримує безкоштовний ресурс для власного піару.
Свіжий приклад цензури в державних ЗМІ – ситуація в міській комунальній газеті Кузнецовська на Рівненщині, міста поблизу атомної електростанції. Редакторка, яка опублікувала звернення депутатів, опозиційних до керівника міської ради, втратила посаду. Перед цим в.о. міського голови Ігор Куц (ВО "Батьківщина") телефонував їй з вказівками, як вона мала відмовитися від публікації.
З записаного на диктофон діалогу між Куцом та головною редакторкою газети "Вісті Кузнецовська" Валентиною Левицькою видно, що мер наказував їй не розміщувати інформацію, пропонуючи замість цього написати кілька речень і вказати, що всі сторінки зайняті. Куц завершив розмову натяком: "І тепер ви своїми цими пісульками будете на сесії просити гроші?"
Після звільнення Левицької газета припинила вихід. Сама редакторка оспорює своє звільнення в суді власними силами, оскільки ні прокуратура, ні НСЖУ не захистили її. Куц заперечує, що здійснював тиск, стверджуючи, що не може підтвердити автентичність розповсюджуваного аудіозапису.
На Рівненщині існує й інший приклад – міжрайонна бюджетна ФМ-станція, яка мовить з п'ятої до сьомої ранку на кілька районів півночі регіону. Левицька зауважує, що депутати скаржаться на цю станцію, але голосують за її фінансування, оскільки вона забезпечує роботою "своїх" людей, незважаючи на те, що слухачів у такий час практично немає.
Українці через податки фінансують державні та комунальні ЗМІ, які можуть їм брехати, приховувати важливу інформацію, не звітуватися за витрачені кошти і керувати ними на чиєсь замовлення. Це відбувається без їхньої згоди.
Державні і комунальні медіа – газети, телебачення, радіо – коштують понад мільярд гривень щороку. Значна частина йде на національну телекомпанію, національну радіокомпанію та обласні канали. Газети обласних, районних і центральних органів влади становлять сотні мільйонів гривень щонайменше. Дослідження Тараса Шевченка проводилося у 2010 році, але проблема залишається актуальною.
Державно-комунальну пресу мають практично всі органи державної влади найвищого рівня та більшість обласних адміністрацій, облрад, райрад і міськрад. Деякі мають навіть телеканали. Лише кілька міністерств не мають своїх ЗМІ.
З інформаційних запитів, надісланих у понад 50 державних органів, вдалося отримати цікаві факти. Лідером місцевих державних адміністрацій з витрачання коштів на пресу є Київ – Київрада витратила понад 28 мільйонів на дві газети, телеканал і радіостанцію. Запорізька комунальна газета орендує майже 500 квадратних метрів приміщення за 1 гривню в рік. Журнал Міністерства закордонних справ "Зовнішні справи" коштує близько 900 гривень за примірник.
Кабмін виділяє 4-5 мільйонів на "Урядовий кур'єр". Верховна Рада витратила понад 21 мільйон на свою газету, журнал і телеканал у попередньому році та близько 13 мільйонів у військовому році. Міністерство оборони витрачало близько двох мільйонів доларів на свої ЗМІ у 2009 році, але на запит у поточному році не відповіло.
Лідером державного марнотратства став Національний банк. Він видає п'ять друкованих ЗМІ – журнал, два додатки до журналу та два бюлетені, на які йде понад пів мільйона гривень щороку. Попередній керманич Нацбанку Сергій Арбузов створив банківський телеканал, у який вклали 220 мільйонів бюджетних гривень. Новий керівник Нацбанку обіцяє позбутися телеканалу.
Детальний аналіз витрат регіональних органів влади обласного рівня показує різноманітність видань та сум. Витрати варіюються від кількох сотень тисяч до кількох мільйонів гривень щороку. Деякі видання мають значні тирази – від десятків тисяч до сотень тисяч примірників на рік.
Національний банк видає журнал "Вісник Національного банку України", збірник "Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності", журнал "Банкноти і монети України" паралельними випусками українською та англійською мовами, а також бюлетені "Бюлетень Національного банку України" та "Платіжний баланс і зовнішній борг України" у двомовних версіях. Річні видатки на ці видання становили 14,7-14,5 мільйонів гривень у 2012-2013 роках та 7,5 мільйонів у 2014 році (за дев'ять місяців). Річні тирази досягали 20-23 мільйонів примірників.
Верховна Рада видає газету, журнал і телеканал. Витрати на газету становили 11,7-13,8 мільйонів гривень у 2011-2012 роках та 8 мільйонів у 2014 році (запланований обсяг). Тирази газети коливалися від 1,5 тисяч примірників у 2011 році до 600 примірників у 2014 році. Верховний суд України видає газету "Вісник Верховного суду України", збірник "Рішення Верховного суду України" та журнали "Право України", "Господарське судочинство. Судова практика у господарських справах" та "Правові висновки Верховного суду України". Витрати на ці видання становили 784-703 тисяч гривень у 2012-2013 роках та 458 тисяч у 2014 році. Редакція розміщена у трьох службових кабінетах суду загальною площею 63,2 квадратних метра.
Міністерство культури видає газету "Культура та життя", газету "Кримська світлиця" та журнали "Українська культура", "Український театр", "Музика", "Театрально-концертний Київ" та "Пам'ятки України: історія та культура". Крім того, Мінкульт є співзасновником газет національними мовами – вірменської "Арагац", кримськотатарської "Голос Криму", польської "Дзеннік Кийовски", "Єврейських вістей", румунської "Конкордії" та болгарської "Роден край". Фінансування програм підтримки культури національних меншин та газет їхніми мовами становило 1,3 мільйонів гривень у 2011 році та 7,2-9,4 мільйонів у 2012-2013 роках. Річні тирази видань Національного газетно-журнального видавництва коливалися від 147 до 328 тисяч примірників, а газет національними мовами – від 747 до 790 тисяч примірників.
Чи існує такий обсяг державно-комунальних ЗМІ у європейських країнах, куди Україна декларує свій розвиток? За словами Тараса Шевченка, у деяких європейських державах є видання армії та Міністерства оборони, які є практично єдиним винятком державних газет. Ніяких міністерських газет, газет Кабінету міністрів чи Верховної Ради в західних демократіях немає.
Наслідки брехні в ЗМІ видно на прикладі керованих російською владою телеканалів, які маніпулюють життями своїх та чужих громадян. Такі медіа втрачають свою головну функцію – розповідати людям правду. Замість цього вони відверто брешуть. Тоді виникає питання: навіщо вони взагалі потрібні і чому суспільство повинно їх утримувати?