Журналісти «Слідство.Інфо» провели кілька днів разом з військовими медиками підрозділу «Вовків Да Вінчі», щоб задокументувати їхню роботу в екстремальних умовах. Стабілізаційний пункт медичної служби «Ульф» розташований на Покровському напрямку, де зараз розгортається один з найінтенсивніших етапів оборони. Російські сили активно наступають, залучивши значні ресурси, намагаючись прорватися до міста Покровськ. Саме тут медики щодня стикаються з найтяжчими випадками поранень і борються за життя захисників.
Одного з днів на стабпункт привезли поранену медикиню на ім'я Ольга, якій було всього 21 рік. Дівчина отримала поранення голови під час евакуації зі свого медичного пункту. Під час надання їй допомоги вона турбувалася про своє волосся, просячи медиків не голити їй коси. Персонал стабпункту заспокоював її, обіцяючи, що нічого не чіпатимуть. Ольга розповідала про момент поранення: коли вони виїжджали зі стабпункту, прилетіло якраз у задню частину автівки, і вона почула вибух, відчувши, як кров тече з лоба. Вона назвала себе «300» — позивний, який використовується в армії, — і її товариш по екіпажу почав надавати першу допомогу. Решта команди не постраждала, оскільки удар припав саме на місце, де сиділа Ольга.
Оля — добровольиця, яка пішла у військо всього за тиждень після отримання диплома у Новгород-Сіверському фаховому медичному коледжі. Вона працювала фельдшеркою в одному з батальйонів, що входить до складу «Вовків Да Вінчі». Керівниця медичної служби «Ульф» Аліна Михайлова знала Олю як колегу, яка регулярно привозила поранених на стабпункт. Для Аліни було особливо болісно бачити молоду дівчину на ліжку в шоковій палаті. За весь період війни Ольга стала першою жінкою, якій довелося надавати допомогу саме як пораненій на цьому стабпункті.
Аліна емоційно реагувала на цю ситуацію, розповідаючи про контраст між тим, що відбувається на фронті, та життям у великих містах. Вона згадала, як нещодавно їздила в Дніпро міняти евакуаційні машини і не змогла навіть зайти в кав'ярню, тому що всі заклади були переповнені чоловіками, які не хочуть йти воювати. Тим часом 21-річна дівчина лежала з пробитою головою, передаючи привіт своєму коханому. Аліна висловлювала своє обурення цією несправедливістю, називаючи ситуацію сюрреалістичною — два паралельних світи, які не перетинаються.
Медична служба «Ульф» складається з людей найрізноманітніших професій. Наймолодшому члену команди всього 22 роки. Санітар Андрій до війни працював протезистом у Львові, займаючись виготовленням протезів рук і ніг. Він розповідав, що хоча отримав підвищення на цивільній роботі, не міг залишатися осторонь. Спочатку він хотів служити в мінометній команді, але потрапив в піхоту, а згодом перевівся в «Ульф» і задоволений цим вибором.
Лікар-хірург Микола Ілійчук пройшов унікальний шлях — почав як бойовий медик і піднявся до посади лікаря. Він закінчував 5-й курс університету вже під час війни. Микола говорив, що після закінчення конфлікту хотів би працювати в цивільній медицині, але зараз це його покликання. Йому подобається працювати з ранами та критичними станами, адже він одразу бачить результати своєї роботи.
Санітар з позивним «Пірс» — молодий боєць, який служить у батальйоні всього місяць. За освітою він педагог, а його останнім місцем роботи був салон пірсингу. Попри відсутність медичної підготовки, він стверджував, що головне — це мотивація та готовність підрозділу допомагати новачкам. За його словами, медична освіта не є обов'язковою умовою для того, щоб бути корисним на стабпункті.
Олексій, який працює санітаром, раніше був режисером телебачення. Він також підтримував думку, що медична освіта не критична, якщо людина пройде відповідні курси. Він зазначав, що медиків не вистачає, особливо бойових медиків на стабілізаційних пунктах, тому люди з мотивацією можуть навчитися необхідним навичкам на практиці.
Аліна Михайлова емоційно висловлювалася про те, як вона сприймає свою роботу та роль цивільного населення у великих містах. Вона говорила, що вони, як команда, «наче програні в карти», тому що збирають стабпункт з гімна та палок, надаючи допомогу, яку можуть, і сподіваючись, що сьогодні не привезуть надто важких випадків. Тим часом світ живе своїм життям у нічних клубах. Вона наголошувала, що не воює за людей, які сидять і п'ють каву, чекаючи, що їм виборюють світле майбутнє. Замість цього вона воює за свою країну, за маму, за свого пса та за людей, які знаходяться поруч з нею на передовій.
Підрозділ «Вовки Да Вінчі» вже третій місяць перебуває на Донеччині без перерви на відпочинок. Аліна описувала свої емоції, коли стояла біля ліжка поранької Олі, яка тримала її за руку і плакала. Вона згадала про контраст з тим, що вона бачила в Дніпрі всього три дні тому — місто готувалося до можливих атак, але люди там не розуміють, що відбувається на передовій. Якби вони знали, що відбувається на Донеччині, то розуміли б серйозність ситуації. Аліна наголошувала, що якщо говорити про захист Києва чи Львова, то можна просто лягти і копати могилу.
Микола Ілійчук говорив про те, що врятовані життя дають силу продовжувати роботу. Команда спить мало і працює багато, циркадний ритм порушений. Кожен день важкий, але вони продовжують працювати з пораненими. Микола вважав, що краще мати недоспані ночі та більше роботи, якщо це означає, що поранені доїжджатимуть до них і вони зможуть врятувати більше пацієнтів. Саме ця статистика врятованих життів дає їм мотивацію продовжувати.