Військове містечко Черкаське приймає черговий батальйон, що повертається з зони АТО на ротацію до 93-ї бригади. На плацу зустрічаються родичі, діти, близькі люди. Мало хто з них розуміє, що серед втомлених військовослужбовців, які проходять повз будинок офіцерів, перебувають легендарні захисники донецького аеропорту — ті самі кіборги, про яких розповідають історії.
Анатолій Андрійченко, колишній кухар-кондитер, був одним із них. Разом зі своїм підрозділом він утримував аеропорт протягом двох місяців без жодного дня перепочинку. Бійців розташовували по різних постах — ДАР, башта, старий та новий термінал. Розташування засекречували, щоб ворог не дізнався, де саме перебувають захисники. Причина була вагома: постійно прослуховували мобільні телефони, підключалися до рацій і слухали розмови.
Перші два-три тижні бійці ще могли помитися, але потім реальність стала жорстокою. Анатолій не бачив своїх ніг, рук, живота — все було приховано під броньою, наколінниками, налокітниками, касками. На розгрузці висіло вісім магазинів, гранати. Це був не просто виснажливий режим — це була межа людських можливостей.
Тепер, повернувшись у тил, ці герої зустрічаються з адвокатами. Вони намагаються відстояти своє право на нормальне життя, на гідні умови перебування, на визнання своїх заслуг. Але замість цього їх чекають намети.
Новоприбулий 20-й батальйон ще не знає про біди своїх сусідів. Бійці перебувають у хаосі емоцій — радість зустрічі з рідними, невпевненість у майбутньому, напруга від того, що вони щойно залишили позиції. Батько повертається до семирічного сина, якого не бачив довгий час. На плацу звучать офіційні промови, у тому числі від генерала Руслана Хомчака, командира Оперативного командування «Південне». Але за п'ятдесят метрів від строю розташовується наметове містечко — місце, де бійцям доведеться жити.
Умови там нагадують передову. Навіть умивальник і душ під відкритим небом — як у зоні АТО. Андрій Кашук, боєць 93-ї бригади, визнає, що тут трохи краще: стоїть бутель води. Але в цілому — те саме: грязь, серветки, нічого більше.
Хлопці зізнаються, що насправді у місцеву відкриту душову не ходять. Віталій Ярощук розповідає, що вони їздили в готель, щоб помитися. За свої гроші. Жити доводиться в холодних наметах, спати на старих і подертих матрацах. Ці матраци — один із найкращих варіантів, які вдалося знайти. Бійці намагалися їх розвішувати, сушити, бо вони лежали в боксах, звідки текла вода.
В наметах холодно. Буржуйки — печі на дровах — не дають достатньо тепла. Спочатку мала бути одна, потім дві, але бійцям довелося самим шукати другу печ і встановлювати її. З командуванням гарнізону довелося воювати навіть за цей мінімальний комфорт. Спочатку було набагато гірше. Бійці задокументували умови на відео: столова з усім, що ще не зіпсувалося, матраци замінені плащ-палатками, на яких спали люди.
Рятували кіборгів волонтери, які привезли матраци, ковдри та подушки. Вони були на передовій, але такого не бачили ніде. Олена Лучко, волонтер, вперше в житті побачила такі матраци і не знала, як їх назвати.
Комбриг знав, як їх назвати. Не на камеру, але при свідках, він заявив, що герої-кіборги насправді — боягузи, які відмовилися повертатися в зону АТО. Тому проти них почнуть кримінальні провадження. А поки їм світять будбати й штрафбати. Звинувачення шокували бійців, які обурилися наклепом.
Пояснити ситуацію публічно взявся генерал Хомчак. Він стверджував, що тут стояли прекрасні палаточні лагери, ніхто без матраца не спав. Волонтери та адміністрація багато допомогли. Купили кілька тисяч нових матраців із квіточками. Герої навіть почувалися майже як дома.
Насправді нових матраців у квіточках генерал не бачив. До намету кіборга Володі лише 50 метрів, але високе начальство туди не завітало. Володимир, захисник аеропорту, запитав: якщо це можна назвати матрацем, якщо можна так жити?
Генерал також пояснив, чому героїв заморожують у наметах, а не пускають у казарми. Казарма не розширюється, максимум вміщує 700 людей у два яруси. А бригада набагато більша. Але порожні казарми стояли поруч. Журналісти зняли їх на відео. Генералу їх чомусь теж не показали. А там була вільна площа, ліжка, теплий душ — саме те, що треба бійцям, особливо після поранень.
Олександр, захисник аеропорту, отримав контузію, сотрясення головного мозку та два осколка. Ніхто не запитав, як він себе почуває. Приїхав з лікарні — нормально. Але проблеми в нього не лише побутові. За місяць йому так і не вдалося отримати документальне підтвердження поранення, яке він дістав у зоні АТО.
Поки вони були на передовій, командування називало їх хорошими хлопцями. Обіцяло премії. Навіть тим, яких не було в Донецьку, давали премії. Але Олександру премію не дали — його немає в списках. Коли він прийшов просити, йому відповіли: ми нічого не знаємо, іди гуляй.
У військовому білеті кіборга узагалі не позначено, де він зараз служить в армії. Олександр показує документ: це написано ручкою, і він може дописати що угодно, але в офіційні документи це не потрапить.
Немає у кіборгів і посвідчень учасників бойових дій. Такі посвідчення дозволили б їхнім родинам не сплачувати комунальні послуги. Але бюрократія буксує в цьому питанні. Натомість вона активно «їсть» бійців з інших причин.
Олександр розповідає: якщо у них згорять речі, командування вимагатиме доказ. Де твої котелки? Ти ж не докажеш, що вони там згоріли. Дмитро додає: коли їх призивали, ніхто не запитував. Він навіть медкомісію не проходив. Вас без медкомісії? Вообще.
Мобілізовані — електрики, менеджери, чоботярі — перед відправленням в аеропорт практично не вчилися воювати. Андрій запитує: з вами займалися інструктори, готували вас? Відповідь: що ви називаєте інструктором? Стрільба на полігоні по 20 патронів? Не совсім.
Найбільше обурює захисників аеропорту твердження командування, що воно повністю забезпечує бійців усім необхідним. Генерал Хомчак заявляє: армія дає бойцам все, що вони повинні отримати. З цим проблем немає. Він не думає, що на цьому потрібно акцентувати увагу.
Але Віталій Ярощук каже: на всіх одежа, в основному, це допомога волонтерів. Його переодягли? Ні. Це йому подарував завод. Він ще в аеропорту в ній тусувався. Приїхав, виправ і все.
Ще більше претензій до командування у волонтерів. Не встигли вони зрадіти поверненню одного батальйону, як жахнулися, побачивши його заміну. Оксана Чорна, волонтер 20-го батальйону 93-ї бригади, розповідає: побачила, яка ситуація у 28-ї бригади, яка туди зайшла. Вона не може їх кинути. Все так погано, як вона ще не бачила. У них немає рацій, немає зв'язку один з одним. Немає спальників, елементарних речей, боєкомплекту.
Попри всі негаразди, кіборги готові повертатися на бойові позиції — якщо паперова армія військових бюрократів не вдарить їм у спину.
Поки готувався цей репортаж, кіборгів нарешті перевели до казарм. Але проблеми з оформленням посвідчень учасників АТО так і не вирішені. Продовжується тиск на захисників донецького аеропорту, щоб вони писали заяви про переведення до дисциплінарних батальйонів. І хоча хлопці витримували й гірше, постає гостре питання: що це за держава-термінатор, яка принижує і знищує своїх героїв-кіборгів?