Матеріал про військову медикиню Оксану, яка розповіла про домагання в армії, за кілька днів набрав понад мільйон переглядів. Кілька місяців до звернення до редакції колега-військовий вимагав від жінки інтимної близькості. Це спровокувало активне обговорення проблеми в соціальних мережах, однак на практиці вона залишається невирішеною. Досі немає жодної судової справи, яка б дійшла до завершення з покаранням винних осіб.
Сухопутні війська пояснюють ситуацію малою кількістю скарг та слабкою доказовою базою. Проте дослідники гендерних питань та юристи, які допомагають військовослужбовцям, вказують на іншу причину — недоліки в процесуальному керівництві. На їхню думку, працівники правоохоронних органів з самого початку ставляться скептично до повідомлень про сексуальне домагання в армії та не довіряють потерпілим.
Після публікації матеріалу про медикиню розгорнулася суспільна дискусія. Одні висловлювали підтримку та захоплювалися сміливістю жінки, інші критикували: звинувачували її в недостатньому опорі, затягуванні з розповіддю, самопровокації, прагненні до популярності. Критику висловлювали й представники керівництва Збройних сил України, з якими журналісти спілкувалися після публікації. Люди, які мали б захищати та оперативно реагувати, замість цього говорили про медійний хайп, апелювали до аргументів про недоречність часу та неоднозначність ситуації.
Фахівці громадської організації «Принцип» пояснюють, що однією з ключових проблем при розслідуванні сексуального насильства є те, що такі інциденти зазвичай відбуваються без свідків. Залишаються лише слова потерпілої особи проти слів насильника, який часто має вищий військовий ранг і тому більший авторитет. Крім того, тілесні ушкодження, якщо й виникають, часто зникають до проведення експертизи. Правоохоронні органи реагують неоперативно, не вносять відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань негайно та не розпочинають слідство своєчасно.
З-за відсутності вагомих доказів органи правопорядку або швидко припиняють провадження, або взагалі його не починають. Звернення до слідчого судді не вирішує проблему, оскільки втрачається час на збір матеріалів та проведення розслідування. Додатковим фактором є психологічний тиск з боку вищих за рангом осіб, які примушують до статевого зв'язку, погрожують відправленням на передову, звідки «ніхто не повертається», або переведенням на нижчу посаду та позбавленням матеріального забезпечення.
Історія Оксани підкреслює необхідність запровадження ефективного механізму протидії таким випадкам, вважає Ганна Гриценко, дослідниця проєкту «Невидимий батальйон» громадської організації «Інститут гендерних програм». У військовій частині від жінки чекали формального рапорту, хоча вона написала заяву до ДБР та подзвонила на гарячу лінію Міністерства оборони. Командири оцінювали її як морально нестійку. Прозорий механізм з чіткими інструкціями допоміг би уникнути хаосу, а розуміння домагань як факту зловживання, в якому винен лише кривдник, зняло б питання про пошуки провини в психологічному портреті потерпілої.
Команда проєкту «Невидимий батальйон» пропонує будувати механізм протидії на основі розгляду випадків домагання окремим уповноваженим органом, зовнішнім щодо конкретної військової частини. Це забезпечило б справжню незалежність та кваліфікованість, зосередженість на спеціалізації. Нині цю функцію не можуть виконувати ні командири частин, ні гендерні радники, оскільки для останніх це додаткове навантаження до основної посади, яка може взагалі не стосуватися гендерних питань.
Міністерство оборони запровадило гарячу лінію 1512 для повідомлень про сексуальне домагання. На прикладі Оксани: жінка зателефонувала через два місяці після інциденту. Повідомлення зафіксували, наступного дня з нею контактувала радниця Сухопутних військ з гендерних питань, а ще через день у частину приїхала комісія. Медикині порадили не публікувати матеріал журналістам, мотивуючи це можливою шкодою для розслідування та її психологічного стану.
Для того щоб потерпілі не боялися звертатися на гарячу лінію, необхідно забезпечити конфіденційність та заходи безпеки, зокрема переведення з підрозділу, де служить насильник. Нині, навіть якщо справі дають хід, потерпіла часто продовжує службу з кривдником, що психологічно важко і іноді небезпечно. Вирішення таких ситуацій не можна доручати тим, хто вчиняв насильство, або тим, хто потенційно може його покривати. Тому повідомлення про домагання не мають автоматично надходити у військову частину, де служить потерпіла особа.
8 березня 2024 року на сайті Офісу Президента зареєстрували петицію про протидію сексуальним домаганням та насильству за ознакою статі в Збройних силах України. Серед підписантів — громадські організації «Юридична сотня», «Жіночий ветеранський рух» та інші. Вони закликали сприяти системній протидії, яка відповідатиме сучасним підходам до управління військовим і цивільним персоналом.
Президент Володимир Зеленський відповів, що звернувся до прем'єр-міністра України Дениса Шмигаля з проханням комплексно розглянути порушені питання та поінформувати автора петиції про результати.
Альона Грузіна, комунікаційниця експертного ресурсу «Гендер в деталях», розповідає про складнощі просування петиції. Багато людей не розуміли, чи взагалі існує така проблема. Ті, хто визнавав її, відмовлялися поширювати петицію, не бажаючи займати позицію. Деякі, навіть серед військових, наполягали, що проблема надумана, а набагато важливіше, що насильство можуть вчинити росіяни.
Досі відомо про дві справи, коли потерпілі публічно назвали своїх кривдників та ініціювали судовий розгляд — справа Валерії Сікал та справа Ольги Деркач. За оцінкою команди проєкту «Невидимий батальйон», в обох випадках справедливість не була відновлена, а потерпілі зазнали додаткового психологічного тиску.
Це демотивує звертатися до офіційних механізмів, і потерпілі шукають способи звільнитися від ситуації. Це шкодить не лише їм та їхній кар'єрі, а й боєздатності Збройних сил, які втрачають кваліфіковані кадри.
Експерти «Гендер в деталях» вважають, що корінь проблеми в тому, що в суспільстві панує «культура зґвалтування». Коли насильство спрямоване на чоловіків, у патріархальному світі це часто вважається неможливим або сприймається як приниження.
Навіть у цивільному світі поширена думка, що говорити про проблеми в армії або злочини військових — це дискредитація. Однак сучасна армія — це великий зріз суспільства. Як і в цивільному світі, в ній служать унікальні спеціалісти й порядні люди, але також ті, у кого немає моральних принципів. І останні мають нести відповідальність.