Коли у 2013 році розпочалися масові протести проти режиму Януковича, Збройні Сили України, хоча й неофіційно, підтримували владу. Військовослужбовців і техніку спрямовували до столиці для охорони порядку, керуючись інструкціями з Адміністрації Президента.
Після втечі Януковича у лютому 2014 року останнім місцем його перебування на українській території стала кримська дача міністра оборони Павла Лебедєва. За інформацією розслідувачів, саме звідси екс-президент відбув до Росії. Лебедєв, сам кримчанин, залишив у Збройних Силах багато своїх прихильників.
Коли у квітні розпочалася Антитерористична операція на Донбасі, керівництво армії майже на 90 відсотків складалося з людей, призначених за часів Лебедєва. Генерали, які нещодавно отримували нагороди з рук Януковича, тепер мали командувати військовими діями проти проросійських бойовиків – тих самих, чиї погляди розділяло їхнє попереднє керівництво.
Уже в перший місяць операції почали з'являтися повідомлення про військові пастки, в які потрапляли українські військові. Одночасно з офіційного сайту Міністерства оборони зникла інформація про керівників та командирів, відповідальних за конкретні напрями діяльності. Саме тоді розпочалося формування списку осіб у погонах, які недостатньо робили або не робили нічого для збереження життя українців та територіальної цілісності держави.
Перша справа стосувалася генерал-майора Олександра Шутова, якого міністр Лебедєв призначив керівником Головного оперативного управління Генштабу. Шутов залишився на посаді й після зміни влади. 14 червня 2014 року сталася трагедія: транспортний літак Іл-76 з 49 українськими військовослужбовцями на борту, який заходив на посадку у Луганський аеропорт, збили місцеві сепаратисти. Усі вояки загинули. Прокуратура порушила кримінальну справу, у якій Шутов фігурує як відповідальний за трагедію.
После катастрофи генерал-майора усунули від виконання обов'язків. Однак колеги підозрювали його у співпраці з ворогом набагато раніше. Син Шутова одружений з донькою екс-міністра Лебедєва, який після втечі Януковича переїхав в окупований Крим, де живе й донині. Таким чином, генерал, який мав доступ до інформації про маршрут збитого літака, був родичем міністра, пов'язаного з проросійськими колами.
Після публічного розповсюдження інформації про ці родинні зв'язки Шутов запросив зустріч, але так і не з'явився. Станом на кінець 2014 року розслідування загибелі військових у літаку не завершилося, а генерал залишався усунутим від посади, але на волі.
Другий випадок стосувався полковника Петра Мехеда, керівника департаменту міжнародного співробітництва Міноборони. У 2008 році його підлеглий Володимир Лиходовський написав лист до спецслужб, у якому описав систематичне допущення представників російської розвідки до баз даних міністерства. Лист містив конкретні дати та прізвища. Служба безпеки вивчила факти, але не виявила складу злочину. Мехед припинив роботу у Міноборони, однак у березні 2014 року, одразу після втечі Януковича, повернувся вже на посаді заступника міністра.
На запитання журналістів про можливу співпрацю з Російською Федерацією Мехед відповідав, що якщо керівництво держави йому довіряє, то це свідчить про його лояльність. За час його роботи на новій посаді міністерство очолювали четверо людей, які змінювали своїх заступників, однак Мехед щоразу утримувався на місці. Його історія з минулого красномовно свідчила про особливі стосунки з росіянами.
Третій випадок торкався Максима Юрійовича Гольдарба, донеччанина, якому було 35 років. Він 14 років працював у прокуратурі, переважно у Донецьку та Донецькій області. У 2010 році переїхав до Києва і очолив одну з районних прокуратур. Журналісти звернули увагу на те, що молодий прокурор їздив на розкішному дорогому автомобілі, але на запитання про джерело коштів відповідав з усмішкою відмовою.
У 2013 році міністр Лебедєв створив у Міноборони Департамент внутрішнього аудиту та фінансового контролю, очолити який доручив Гольдарбу. Через його руки проходили всі закупівлі, він моніторив видатки міністерства та мав право блокувати будь-які розрахунки. Спілка офіцерів України почала скаржитися на нього до правоохоронних органів, стверджуючи, що у Міноборони існує налагоджена система розкрадання бюджетних коштів, яку кришує керівник основного контролюючого органу.
Коли почала з'являтися інформація про неякісні бронежилети та форму, виникли підозри щодо некомпетентності Гольдарба та його команди. Спілка офіцерів також звертала увагу на можливу причетність колишнього прокурора до закупівлі палива за завищеними цінами. Після сюжету програми у липні 2014 року громадська організація «Центр протидії корупції» написала заяву у прокуратуру, однак прокурори відмовилися порушувати справу.
Цікаво, що листи Спілки офіцерів потрапляли до самого Гольдарба, який відповідав, що інформація не знайшла підтвердження. 27 листопада військова прокуратура все ж таки порушила кримінальну справу щодо недбалого ставлення до військової служби. Слідчі розбиралися із закупівлею ліків та взуття для армії. Гольдарбу загрожувало до трьох років ув'язнення. Тим часом він встиг звільнитися з Міноборони та створити компанію «Публічний аудит», командою якої стали його колишні співробітники з міністерства.
Четвертий випадок стосувався Дмитра Дем'яненка, директора Департаменту правового забезпечення Міноборони, також призначеного міністром Лебедєвим. У березні 2014 року, коли Крим вже був окупований, військові юристи розробили закон про правила, які діють на тимчасово окупованих територіях. Законопроект передбачав, що військовослужбовці, які отримали документальне підтвердження про зарахування до Збройних Сил Російської Федерації, виключаються зі списків українських військових формувань без правових наслідків.
Це означало, що Міноборони напередодні війни з Росією фактично дозволяла українським військовим переходити на службу до російської армії без жодних наслідків. Верховна Рада схвалила цю поправку, і близько 10 тисяч вчорашніх українських військових у Криму моментально стали російськими солдатами. За наказом Путіна вони могли бути відправлені воювати проти своєї колишньої батьківщини.
Дем'яненко мав лише тактичну освіту, тоді як його посада потребувала оперативно-тактичної. Не виключено, що через недостатню освіту він не до кінця розумів наслідки своїх дій. Однак це не звільняло його від відповідальності. На момент підготовки розслідування Дем'яненко продовжував очолювати юридичний департамент Міноборони.
П'ятий випадок стосувався братів Назаркіних: В'ячеслава і Сергія. Вони народилися у Білорусі, отримали військову освіту у російському Омську. Сергій залишився служити у Омську заступником коменданта гарнізону, а В'ячеслав поїхав до українського Житомиру. Брати зберігали теплі стосунки, про що свідчили фотографії у соцмережах, які згодом видалили.
Наприкінці 2013 року В'ячеслава Назаркіна помітили в адміністрації Януковича, де він отримав посаду керівника Управління спеціальних операцій Генштабу. На аудіозаписі наради він пояснював підлеглим, що вони мають виконувати будь-які накази для порятунку режиму Януковича. Спецназівці не захотіли голосувати за звернення на підтримку президента. Згодом Янукович втік, а Назаркін залишився і навіть влітку був відряджений на Схід командувати спецопераціями.
У липні 2014 року на Донбасі збили український літак Су-25 з двома льотчиками. Їм вдалося вижити, і 24 липня ЗМІ повідомили про їхню безпеку. Президент України також повідомив про успішну операцію з порятунку. Однак 29 липня Назаркін відправив групу з 19-ти бійців на пошуки льотчика. Група потрапила у пастку: 12 осіб загинули, троє потрапили у полон, лише чотирьом вдалося втекти.
Спецназівці розповідали журналістці, що це не могло бути випадковістю. Вони також повідомили, що брат В'ячеслава, Сергій, зараз на стороні тих, хто підтримує бойовиків на Донбасі, і брати регулярно спілкуються та обмінюються інформацією про воєнні дії. На телефонний дзвінок журналістки Назаркін відповідав російською мовою, відмовляючись відповідати на запитання про брата і стверджуючи, що не знає про його існування.
Після оприлюднення цієї інформації військова прокуратура порушила справу проти Назаркіна за недбале ставлення до військової служби у воєнних умовах. Йому загрожувало від 5 до 8 років ув'язнення. Хоча його звільнили з посади, спецназівці повідомляли, що він продовжував ходити на роботу. Служба безпеки України досліджувала його діяльність на предмет державної зради. Залишалося невідомо, до яких документів і таємниць має доступ Назаркін.
Розслідування, проведене протягом півроку, свідчило, що Україна змінюється, хоча й дуже повільно. Тепер за журналістськими матеріалами порушують кримінальні справи. Однак жодного офіцера за гратами ще не було видно. Ці історії про армійських високопосадовців також свідчили, що українцям не час розслаблятися. Час довіряти військовим чиновникам ще не настав. Багато військових керівників, які приїжджають на роботу у Міноборони, вдягають мундир заради власного збагачення чи роботи на ворога, а не для порятунку життя бійців і територіальної цілісності держави. Тому чорний список армійського керівництва, на жаль, поповнюватиметься новими іменами.