Рік після придушення громадянських протестів режимом Януковича показав парадоксальну картину: ті прокурори, які найбільше лютували проти демонстрантів поряд з «беркутівцями», залишилися на своїх посадах або навіть отримали підвищення. Ті ж, хто втратив роботу, наполегливо намагаються повернутися в прокуратуру, щоб знову вирішувати долі людей та здійснювати те, що вони називають правосуддям.
Перший грудня 2013 року став днем жорстокого розгону протестувальників біля Адміністрації Президента. Спецпризначенці розганяли людей без розбору – як тих, хто активно чинив опір, так і мирних спостерігачів. «Беркутівці» били кийками всіх підряд. Частину побитих передали в руки прокуратури, яка мала залякати протест показовою розправою над затриманими.
Одним із них став Валерій Гарагуц, дніпропетровський журналіст, який просто висвітлював протести на Майдані. Суддя Печерського районного суду Віктор Кицюк кваліфікував його дії за статтею 299 Кримінального кодексу України як активну участь у групових діях, що призвели до грубого порушення громадського порядку.
Справу вів молодий заступник прокурора Печерського району Києва Роман Волошин. Однак під тиском обуреного суспільства Янукович підписав закон про амністію в'язнів Банкової. За цим законом Гарагуца мали звільнити автоматично. Проте прокуратура не поспішала відпускати журналіста на волю, натомість запропонувала йому визнати себе винним. Волошин повідомив, що суд розглядав матеріали щодо угоди про визнання винуватості, в якій Гарагуц беззастережно визнав свою вину.
Визнавши себе винним і опинившись на волі, Гарагуц пояснив причину такого кроку: «Я дійсно нічого не робив, але в нашій країні можуть засудити за будь-що і невинну людину теж».
Після перемоги Майдану Роман Волошин не просто залишився в прокуратурі – він отримав підвищення. Його призначили керівником Печерської прокуратури, найпрестижнішої в столиці. Його позиція щодо винуватості Гарагуца цілком очікувано змінилася на протилежну. Волошин заявив, що вважає Гарагуца громадянином, який висловлював свою позицію та брав участь у протестах як захисник прав громадян.
На запитання про тиск керівництва щодо необґрунтованих звинувачень, Волошин уникнув прямої відповіді, сказавши, що рішення про невинуватість приймає суд, а про вказівки керівництва говорити недоречно, оскільки ГПУ розслідує ці обставини.
Роман Волошин – не єдиний представник прокуратури, який брав участь у розправах над активістами та безболісно пережив зміну влади. У січні 2014 року активісти Автомайдану потрапили в пастку, влаштовану «Беркутом». Фальшивим проханням про допомогу їх заманили в центр Києва. На Кріпосному провулку спецпризначенці несподівано оточили їхні машини з усіх боків.
Активіст Олександр Кравцов згадував: «Вони били машини, били нас, тих, хто чинив хоч маленький спротив. Хлопці з однієї з машин були настільки побиті, що в райвідділку в Оболонському я їх не впізнав. Чесно, я думав що взяли кілька людей, в тому числі і мене, і ще якихось бомжів».
Побитих автомайданівців привезли до Оболонського суду, де їх самих звинуватили в нападі на «беркутівців». За звинуваченнями прокурорів їм загрожувало від восьми до п'ятнадцяти років в'язниці. Молодий прокурор Костянтин Дяденко та його колеги просили для активістів по два місяці арешту.
Дяденко наполягав: «Є достатньо ризиків вважати, що дані особи є суспільно небезпечними. І можуть переховуватись від слідства або перешкоджати, знищувати докази, необхідні для продовження кримінального провадження».
Суспільно небезпечними прокурор вважав не лише скалічених активістів, а й Миколу Пасічника – 72-річного випадкового перехожого. Судді задовольнили прохання прокурорів, і всіх затриманих кинули за грати.
Після Революції гідності Костянтин Дяденко, як і Волошин, отримав підвищення. Зі звичайного заступника районного прокурора він став першим заступником Дарницької районної прокуратури. Сьогодні Дяденко виправдовує свою участь у розправі над автомайданівцями тим, що виконував роль прес-секретаря, оскільки той був скорочений, і надавав коментарі журналістам за проханням міської прес-служби.
Дивно не тільки те, що заступник районного прокурора підробляв прес-секретарем. Його риторика мало чим відрізнялася від заяв тодішнього генпрокурора Пшонки та міністра внутрішніх справ Захарченка. Дяденко назвав затриманих студентів університету імені Карпенка-Карого, яких перевдягнені в цивільне міліціянти фактично викрали біля гуртожитку, «радикально налаштованою молоддю, яка із застосуванням бруківки, бит і інших небезпечних предметів брала участь і вийшла за рамки мирних заходів».
Деякі зміни в прокуратурі завдяки Майдану все ж таки відбулися. Закон про люстрацію змусив Генерального прокурора Віталія Яремо звільнити низку одіозних прокурорів. Однак судді залишилися абсолютно нелюстрованими. Саме до них звернулися ображені прокурори по захист.
За даними Слідства.Інфо, понад сто люстрованих прокурорів судяться за поновлення на посадах. Це обласні прокурори та їхні заступники, керівники управлінь Генпрокуратури та інші кадри епохи Пшонки-Януковича. На одному з таких судових процесів побувала знімальна група видання. Своє звільнення оскаржував Максим Занфіров, колишній заступник прокурора Одеської області. Його батько, Віктор Занфіров, довгі роки був заступником Віктора Пшонки.
Сам Занфіров-молодший до суду не з'явився, переклавши тягар на адвоката. Представник Генеральної прокуратури особливого ентузіазму в процесі не виявляв. Це пояснюється не тільки тим, що Генпрокурор Ярема – відомий противник люстрації. У його підлеглого в цьому процесі – Руслана Сіромашенка – для такої пасивності є особисті причини. Його дружина Наталя Сіромашенко – скандальновідома суддя Шевченківського районного суду, яка сама підпадає під люстрацію.
На запитання про те, як він ставиться до звинувачень на адресу дружини в порушенні присяги суду під час розгляду справ євромайданівців, Сіромашенко відповів, що це не до нього, і є ВКК. Коли журналіст наполягав, що вони спілкуються і він повинен знати, що розглядала його дружина, Сіромашенко заявив, що вони до друг друга в справи не мішаються.
Київський окружний адмінсуд тимчасово призупинив розгляд справи Занфірова-молодшого. Вирішили не поспішати до відповіді Конституційного суду, який на прохання Верховного Суду вирішує, чи законною є люстрація. У Міністерстві юстиції кажуть, що судді просто вичікують, не наважуючись самостійно вирішувати долю люстрованих чиновників. З одного боку, їм дуже кортить поновити на роботі перевірені тісною співпрацею прокурорські кадри. З іншого боку, якщо всупереч закону заступитися за звільнених прокурорів, то люстрація торкнеться вже самих суддів.