Четверта хвиля мобілізації в Україні охоплює представників усіх професій — від викладачів вищих навчальних закладів до сільськогосподарських робітників. Водночас в інтернеті циркулюють поради щодо уникнення військової служби, тоді як деякі села втрачають чоловіків майже поголовно, а інші населені пункти залишаються практично недоторканими мобілізацією. Це явище спонукало журналістів розібратися в причинах таких різких диспропорцій.
Солонянський район Дніпропетровської області, село Василівка — невелике поселення, яке за часів антитерористичної операції відправило до збройних сил України 24 чоловіки. Ще 26 осіб отримали повістки до військкомату. Попри те, що лінія фронту знаходиться на відстані двохсот кілометрів, село живе за девізом «все для фронту, все для перемоги» — мешканці жертвують час, гроші та людей.
Тетяна Черняк, яка займає посаду начальника військового обліку при Василівській сільраді, розповідає про те, як односельці допомагають призваним: «Хто давав заявку з хлопців, купляли бронежилети або кому що треба було. Чи цигарки, чи ліки. Хто кошти кидав, хто приносив продукти. Це не мається на увазі, що це для наших — це для всіх ішло». Попри 18 років досвіду на цій посаді та патріотичні настрої, Тетяна не наважується самостійно розносити нові повістки, оскільки люди реагують по-різному. Для цього вона ходить у супроводі депутата, членів виконкому та представника сільської ради.
Мешканці Василівки стверджують, що з села забрали надто багато чоловіків. Військовий комісаріат Дніпропетровської області дає іншу пояснення. Заступник військового комісара Сергій Полуциган зазначає: «Ми не орієнтуємося на чисельність населеного пункту. Ми орієнтуємося на потребності, які перед нами стоять, на завдання, які перед нами стоять, виходячи з військово-облікової спеціальності».
Сім'я Харченків — яскравий приклад того, як мобілізація впливає на окремі домогосподарства. Син і зять уже півроку перебувають у епіцентрі бойових дій, пройшли через Дебальцеве. Незабаром до армії йде й другий зять, хоча він не має жодної спеціальної підготовки. Любов Харченко з подивом розповідає: «У мого — водитель. Водитель один і водитель другий. А третій? Третій не знаю, куди попадет. У нього нема пальців, але беруть. Пальців нема? Так, трьох пальців, але беруть».
Кожен день у родині Харченків починається й закінчується новинами з передової. Жінка висловлює розчарування: «Що змінилося? Наших б'ють, б'ють, б'ють і забирають, і забирають. Ми ж не просунулися, щоб зайняти свою територію. Ми ж не просунулися — у нас нечим». Єдиною втіхою для неї є півторарічна онука Юля, яка щодня чекає на батька, а вечорами розмовляє з ним по телефону.
Старша онука Харченків, Анжела Панас, показує однокласникам фронтові фотографії та розповідає про те, як батько й дядько захищають батьківщину. На фото видно, що батько перебуває під Песками в селі Новоселовка, а дядя — під Дебальцевом. Анжела отримала ці знімки під час батькового десятиденного відпустки.
У місцевій школі висить меморіальна табличка на честь загиблого в бою випускника. Уже відомо про другого. Фото живих не розвішують, але всі двадцять четверо, що воюють, — теж випускники школи. Їхня кількість незабаром має подвоїтися. Принаймні на фронті багато земляків, що дає певну втіху.
Михайло Батюк, депутат Василівської сільради й боєць ЗСУ, розповідає: «У нас із села чотири добровольці. Я теж добровольцем пішов. Водій, шофер. У Пісках був. Везде на передовій». Однак не всі села мають таку статистику.
Віталій Кравчута служить в армії вже рік, але жодного земляка у військах не зустрів. Він — єдиний призваний із села Гаврилівка, яке вдвічі більше за Василівку. Кравчута зазначає: «В основному призвані по декілька чоловік із населеного пункту. І кажуть хлопці, що призивали і попали в другу і третю хвилю мобілізації. А з мого села поки нікого». У цивільному житті Віталій вів домашнє господарство й працював охоронцем у школі. Більшість його односельців — працівники великого місцевого приватного підприємства. Кравчута висловлює підозру: «Так получається, що з агрофірми, яка там працює, ніхто не призваний. На мій погляд хто-то щось прикриває».
Два дніпропетровські села демонструють разючу різницю: з першого в армію забрали майже всіх, з іншого — одного. Військовики з інших комісаріатів спершу не повірили в таку аномалію. Однак у військкоматі Дніпропетровської області підтверджують, що ситуація цілком реальна. Їхнє пояснення: у гаврилівських чоловіків військові спеціальності не ті, які потрібні. Журналісти вирішили особисто побачити це аномальне село.
Дорога до Гаврилівки виявилася складною. Кілька десятків кілометрів шляху важко назвати дорогою — місцеві їздять виключно узбіччями, а подекуди дорога перетворюється просто на напрямок. У селі живе більше двох тисяч людей. До недавна звідси служив лише один чоловік.
Попри дивовижну статистику призваних, гаврилівці обурюються, коли їхніх рідних підозрюють в ухилянні від служби. Віктор Сердюк розповідає: «Ми помогаєм АТО. І картопля, і морква, і цибуля, і разні солєнія тоже туда направляєм». На сільській пошті, що розташована через стінку від сільради, повідомляють, що після журналістського спілкування з облвійськкоматом гаврилівцям почали надсилати повістки. Трьох чоловіків уже забрали, хоча деякі не пройшли медичну комісію через проблеми зі здоров'ям, зокрема з серцем.
Лілія Малишко розповідає про свою ситуацію: її чоловік, механізатор, пішов служити два тижні тому. Сама вона залишилася без роботи. Тепер вся надія на підприємство, де працював чоловік. На питання про гроші на газ вона відповідає: «Нє. Ото, що було вдома — те і єсть. А так у батьків позичаю. Товариство обіцяє щось виплачувати, а що будуть платити – нєізвєсно».
Надія Кравчута, дружина єдиного донедавна військового Гаврилівки, працює сільською поштаркою з мінімальною зарплатнею, більше тисячі гривень. Цих грошей недостатньо, щоб сплатити комунальні платежі й одягти сина-п'ятикласника. Газовий котел довелося вимкнути. Надія каже: «Це якби, щоб дровами не топили, ми б голі й босі ходили. Печка тільки. І то у місяць гривень 200 проплачуєм».
Дрова допомагає рубати син Максимка, але зазвичай Надія робить це сама. Вона навчилася й водити машину замість чоловіка, поки той в армії. «Племінника посадила: показуй як, що і де втикать. Показав. Сіла і поїхала з ним. Тоді начела їздити сама». Надія тягне на собі все господарство: дві корови, дві свині, кури, тридцять соток городу. Інакше не виживеш. Уся родина чекає на повернення батька, а решта села чекає призову.
В обласному військкоматі нагадують: «У нас в цьому році передбачено, згідно указу президента, три хвилі мобілізації. Четверта, п'ята й шоста». Однак воєнком може й не доїхати до Гаврилівки — дорога не пустить. Можливо, саме тому з Василівки забрали майже всіх, а з Гаврилівки — практично нікого?