Російська пропаганда довгий час стверджувала, що приєднання Криму відбулося без насильства та жертв. Президент РФ Владімір Путін неодноразово наголошував на цьому, заявляючи, що не пам'ятає жодного випадку інтервенції без пострілів та людських втрат. Однак реальність виявилася набагато жорстокішою.
Уже в перші тижні окупації півострова сталися щонайменше чотири вбивства громадян України. Крім того, досі невідомо про долю кількох десятків людей, які зникли безвісти. Перший задокументований випадок – убивство Решата Амєтова. Цей мужчина 3 березня 2014 року проводив мовчазний пікет перед захопленою будівлею Ради міністрів автономії, протестуючи проти окупації. 15 березня його тіло виявили у Білогірському районі зі слідами жахливих тортур. Смерть наступила від удару гострим предметом в око. Брат загиблого Рефат Амєтов розповідав, що Решат не був політичним діячем, його просто катували до смерті.
Три дні потому, 18 березня, російські військові штурмували фотограметричний центр Збройних сил України у Сімферополі. У перестрілці загинув прапорщик Сергій Кокурін. Самопроголошена кримська прокуратура порівняла цей інцидент зі снайперськими пострілами на Майдані.
Майора Військово-морських сил України Станіслава Карачевського застрелив російський сержант прямо у гуртожитку, де проживали сім'ї українських військовослужбовців 10-ї Сакської бригади морської авіації, яку блокували озброєні люди. Його дружина Ольга Карачевська запитувала: чому люди гинуть у мирний час, чому по вулицях ходять озброєні люди, якщо це мирний час?
Ще одна трагедія сталася 20 квітня. Шістнадцятирічний рівнянин Марк Іванюк, який навчався у Чорноморському районі, повертався з другом після дискотеки. За словами його матері Тетяни Іванюк, вони йшли тихо у тумані, коли їм назустріч попалися міліціонери на червоній машині. Друг Марка розповідав, що після цього нічого не пам'ятає, прокинувся від криків, не міг встати на ноги, а Марк лежав у калюжі крові з побитою головою. Рідні наполягали, що його забили до смерті, можливо, за те, що розмовляв українською мовою.
Однак розслідування кримських правоохоронців дійшло висновку, що смерть Марка була наслідком дорожно-транспортної пригоди. У серпні справу закрили, навіть не повідомивши про це рідних.
Розслідування найрезонансніших убивств часів анексії було зупинено. Щодо Решата Амєтова російські слідчі навіть встановили осіб, які його викрадали, але розслідування припинили, стверджуючи, що не можуть знайти вбивць. Російського сержанта Зайцева, обвинуваченого у вбивстві майора Карачевського, почали судити лише через рік після скоєння злочину, і весь цей час він спокійно ніс військову службу, як свідчить Кримська польова місія з прав людини.
За рік після цих убивств російська влада, яка контролює окуповану територію, не покарала жодного винного. Та найбільш тривожним є те, що українська влада також залишилася пасивною. Українські посадовці цілий рік уникали публічних заяв та дій щодо деокупації, відкладаючи цей процес на невизначене майбутнє. Лише в останні тижні вони різко змінили риторику, почавши говорити про необхідність захищати права людини у Криму.
Президент України Петро Порошенко заявив: «Ми маємо захищати кожного українця, який підпадає під тортури російських спецслужб. Кримського татарина, українського активіста, священика. І це є перший пріоритет, який я поставив і МЗС, і уряду, і спецслужбам». Однак виникає питання: чи здатна Україна насправді захистити когось у Криму? Чи може вона гарантувати ґрунтовне розслідування вже скоєних тяжких злочинів проти своїх громадян на окупованій території?
З'ясування показало, що робити це фактично нікому. За рік на материковій Україні так і не відтворено систему правоохоронних органів, які існували на півострові і могли б реєструвати та вести розслідування злочинів проти українців у Криму. Василь Синчук, харків'янин, був призначений прокурором АРК півроку тому, але орган почав реально працювати лише в останній місяць.
За його словами, вони фіксують і вносять дані про факти та події на території, щоб у майбутньому, коли Крим повернеться під українську владу, притягти винних до відповідальності. Однак Головне управління СБУ у Криму розташувалося у Запоріжжі, а головне управління МВС півострова взагалі не відтворили. Цього року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесли дані про 19 злочинів проти прав громадян та держави у Криму, але про їхній хід нічого не відомо. Дані про розслідування убивства Решата Амєтова були внесені до реєстру лише на сьомий місяць після скоєння злочину.
Кримінальне провадження було спрямовано до Генеральної прокуратури для визначення підслідності. Синчук пояснив, що підслідність цих злочинів належить МВС України, але головку МВС по Криму немає. Центр журналістських розслідувань звернувся до міністерства внутрішніх справ із запитом про кількість, перелік та стан розслідування кримінальних проваджень за фактами убивства та зникнення громадян України на окупованому Криму, але на момент підготовки матеріалу відповідь не надійшла, як і можливість провести інтерв'ю з компетентним посадовцем.
Саме органи МВС розслідують провадження, відкриті за заявами родичів зниклих кримських активістів. Розслідування викрадення активістів Тимура Шаймарданова та Сейрана Зінедінова ведуть слідчі районних відділів міліції Херсонської області. Матір Тимура Лариса Шаймарданова розповідала, що вони добилися об'єднання цих справ, які тепер знаходяться у Херсоні. Вона розуміє, що слідчі не можуть потрапити у Крим через кордон, але те, що можна було з'ясувати на материку, залишилося без відповіді.
Тимур Шаймарданов та його друзі в перші дні окупації захищали українські військові частини та учасників проукраїнських акцій перед так званим референдумом. На відео від 26 травня 2014 року він розповідав про дежурство біля контрольно-пропускного пункту та організацію круглодобового дежурства, щоб російські військові не блокували частину. Самооборону спровокували плакати з закликами зупинити вторгнення іноземних військ.
Пізніше Тимур створив культурологічну організацію «Український дім», до якої увійшло кілька десятків кримчан. У травні один за одним зникли троє активістів організації. Російські слідчі відкрили кримінальні справи та оголосили Шаймарданова та Зінедінова у розшук, але розслідування велося дивним чином, як каже сестра Тимура. Вона припускає, що слідчі займалися не пошуком, а збиранням доказів, задаючи питання про те, чи читав він Коран, чи вміє розбирати зброю, чи працював з СБУ.
Рідні Тимура мають претензії й до українських правоохоронців, які не реагували на прохання запеленгувати телефон зниклого, який ще вмикався два дні, посилаючись на відписки та відсутність слідчих дій. Найбільше болю завдала втрачена надія, коли представниця президента Наталія Попович повідомила про можливий обмін викраденого сина. Вона радісно повідомила матері, що завтра сина будуть обмінювати у другій половині дня. Машина була заведена, але потім представниця президента перестала відповідати на дзвінки.
Розслідування показало, що фінансову підтримку організації проукраїнських активістів обіцяв батько самозваного кримського віце-прем'єра Рустама Теміргалієва, лідера громади казанських татар у Криму. Кримська активістка, яка попросила закрити їй обличчя, розповідала про обіцяну допомогу від сім'ї Теміргалієвих, включаючи сприяння в реєстрації організації та вирішення питання безпеки.
Тож версія, що Тимур та Сейран були жертвами якоїсь спецоперації, має право на існування. Люди, які зникали на півострові серед білого дня, часто виявлялися бранцями ФСБ у Криму або знаходилися у Лефортово.
Жах ситуації полягає й у тому, що повного офіційного переліку зниклих та викрадених у Криму громадян України не існує. За неофіційними даними, можна говорити про щонайменше п'ятдесят людей. Кримська польова місія з прав людини називає цифру десять. Мустафа Джемілєв заявляє про 18 зниклих лише серед кримських татар. Російські правозахисники повідомляють, що в місцях позбавлення волі утримують близько 40 громадян України, затриманих у Криму. Фактично ці люди опинилися у становищі, подібному до льотчиці Надії Савченко та режисера Олега Сенцова, але про них просто забули.