За офіційними даними Офісу Генпрокурора, протягом повномасштабного російського вторгнення в Україну російські військові стратили на полі бою 93 українських захисників. Нині в судовому розгляді перебуває лише один із цих випадків, де на лаві підсудних опинився російський боєць. Раніше всі подібні справи розглядалися заочно. Підозрюваним у воєнному злочині є 26-річний Дмітрій «Сталкер» Курашов, боєць підрозділу «Шторм V». За умови доведення провини йому загрожує довічне ув'язнення.
Журналістам вдалося провести інтерв'ю з російським військовим, якого звинувачують у страті українського бійця.
Курашов походить із міста Гремʼяченська Пермського краю в Росії, що розташоване понад 2300 кілометрів від місця, де, за версією слідства, він вчинив воєнний злочин — вбив українського військовослужбовця 127-ї бригади Сил територіальної оборони Віталія Годнюка. У січні 2024 року бійцям цієї бригади вдалося захопити Курашова та інших російських військових з його штурмової групи у полон у Запорізькій області.
Російський військовий стверджує, що до полону перебував в Україні лише місяць. У нього є дві судимості — за напад на поліцейського та крадіжку. До підрозділу «Шторм V» він потрапив безпосередньо з в'язниці, де відбував покарання.
На запитання про те, як він опинився на фронті, Курашов розповідає, що йому обіцяли «білий квиток», зняття судимостей та знищення всіх документів про його минуле. Саме ці обіцянки спонукали його погодитися. За його словами, йому казали, що потрібні люди для технічних робіт — збивання піддонів, переносіння ящиків, ремонту техніки. На такі умови він погодився, сподіваючись стати «чесною людиною».
Однак реальність виявилася іншою. Коли Курашов запитав, чи він знає, що «Шторм V» — це штурмові підрозділи, він розповідає, що їм спочатку казали, що штурмовики вже набрані й не потрібні. Вони повірили й пішли. До групи потрапили лише ті, хто міг виконувати фізичну роботу, і ніхто не припускав, що доведеться брати зброю. Але після прибуття їм повідомили: «Вітаємо! Ви потрапили до штурмових загонів «Шторм V». Тепер ви штурмовики». Почалося навчання, після якого їх відправили ближче до лінії фронту.
Курашов розповідає про масовий набір засуджених осіб до армії. За його словами, засуджених, як він їх називає, «пускають на м'ясо», щоб «зачистити» в'язниці в Росії. Він стверджує, що за місяць з однієї колонії вивозять понад півтори тисячи людей, і це відбувається з усіх в'язниць. За його твердженням, президент Путін пообіцяв повністю очистити в'язниці до 2025 року.
Навчання перед відправкою на фронт було мінімальним. Курашова та його товаришів вчили стрільбі, метанню гранат та риттю окопів — більше нічого. Щодо поводження з військовополоненими, йому спочатку казали брати їх живими, зв'язувати ременями від автоматів або штанів і використовувати як «живий щит» від дронів. Однак він також чув наказ: «Не потрібні нам полонені, у нас їх багато. Кладіть їх всіх». Курашов не пам'ятає імен, позивних чи звань військових, які давали такі вказівки.
Вбивство українського військовополоненого Віталія Годнюка сталося у січні 2024 року неподалік села Новодарівка Запорізької області. Курашов не визнає своєї провини й розповідає іншу версію подій. За його словами, вистріл зробив інший боєць російської армії з позивним «Сєдой», який був медиком у їхній штурмовій групі.
Однак у розпорядженні журналістів є допити інших полонених з цієї штурмової групи, які свідчать, що на момент страти українського військового «Сєдой» уже був тяжко поранений або мертвий.
На штурм позицій йшло 18 російських військових. Курашов припускає, що всі вони були рядовими. Він розповідає, що там були гроші, документи, алкоголь і сигарети, і всі думали про свої залежності та звички, а не про те, що можуть загинути.
За його версією, він хотів закинути гранату в бліндаж, але йому сказали, що там ще люди. Коли український боєць вийшов, він відкинув автомат, піднявши руки. Він пройшов кілька метрів, мав поранення у скроневій ділянці. Йому наказали повернутися, але він не виконав команду, і тоді в нього відкрили вогонь з автомата. Курашов запитав, навіщо це зробили, адже їм потрібні були живі полонені як живий щит. Йому відповіли, що просто виконали свою роботу.
На запитання, хто стріляв, Курашов назвав того самого санітара «Сєдого». За його словами, він не міг нічого зробити. Він чув, що «Сєдого» вбив квадрокоптер, і його тіло не знайшли. Коли Курашов запитав товариша, чому той вистрілив, той відповів, що виконав свою роботу, і йому нічого не залишалося робити — він не міг лікувати поранену людину, у нього не було бинтів і нічого іншого.
На запитання про те, як він пояснює, що не вважає українців ворогами, але все ж пішов воювати, Курашов відповідає, що йому хотілося жити без судимостей, влаштуватися на роботу й не чути, що він не може бути нормальною людиною. Він не хотів брати зброю й вбивати — він хотів допомагати, ремонтувати машини, працювати. Але все вийшло навпаки.
На запитання, чи шкодує він, що пішов воювати, Курашов відповідає коротко: ні. Щодо гордості за службу в російській армії, він каже, що так, мабуть, адже якось змінив своє погане життя. На його думку, солдат чистіше, ніж в'язень.
Курашов сподівається на обмін. Він розраховував накопити грошей, пережити рік, повернутися додому й почати нормальне життя як чиста людина, влаштуватися на роботу. Однак щодо свого майбутнього він висловлює песимізм. Він бачить своє життя дуже похмурим і важким. Він каже, що він інвалід, і запитує, яке там може бути життя. За його словами, далі життя вже не буде.
На запитання, чи не думає він, що його після повернення в Росію знову відправлять на фронт, Курашов відповідає, що ні, адже у нього є поранення, а таких не відправляють без їхнього бажання. Однак на запитання, чи сам він не пішов би ще раз, він дає різку відповідь: лише під впливом наркотиків. За його словами, потрібно бути «обколотим торчком», щоб повернутися. Він підкреслює, що вони воюють не з людьми, а з дронами, з летючими роботами. Якби вони воювали з людьми, то зі свідомістю можна було б піти, але так, з летючими машинами, потрібно бути або психічно хворим, або наркоманом, щоб повернутися на фронт.