Дніпропетровськ став свідком масштабної афери з комунальним майном. У вересні 2013 року з міської власності одразу зникло 95 об'єктів нерухомості. Вони були передані комунальному підприємству «Спеціалізована ремонтно-будівельна дільниця», яке накопичило борги перед приватними компаніями на суму понад 66 мільйонів гривень. При цьому міський бюджет не отримав ні копійки.
Нерухомість раніше належала КП «Бюро майнових прав». Восени 2012 року всі 95 об'єктів були передані на баланс «Ремонтно-будівельної дільниці». Через місяць Господарський суд Дніпропетровської області розпочав розгляд справи про банкрутство цього підприємства за позовом ТОВ «Солярис». Цікаво, що офіс цього кредитора, який акумулював більшість боргових розписок, за адресою, вказаною в судовій ухвалі, знайти не вдалося.
Олександр Санжара, начальник юридичного управління облдержадміністрації, вказує на закономірність у цій схемі. Під час процедури банкрутства кредитори укладали мирові угоди, за якими комунальна нерухомість передавалася за цінами, занизженими у десятки разів.
Конкретні приклади підтверджують цю оцінку. Приміщення площею 143 квадратні метри на вулиці Жуковського, 2-Б було оцінено у 120 тисяч гривень, що становило 845 гривень за квадратний метр. Андрій Козачек, член Асоціації фахівців із нерухомості України, розраховує, що в перерахунку на іноземну валюту це максимум сто доларів за квадратний метр. Натомість схожі приміщення на проспекті Карла Маркса в сусідніх будинках коштували близько двох тисяч доларів за квадратний метр. Таким чином, ринкова вартість цього об'єкту складала не 120 тисяч, а 2 мільйони 800 тисяч гривень.
Такі нежитлові приміщення на перших поверхах – ідеальні місця для магазинів, аптек і закладів харчування, які приносять непогані прибутки. Якби їх продавали поодинці, можна було б отримати значно більшу суму. Однак усі 95 об'єктів йшли комплектом. За словами Козачека, продаж цілим пулом штучно звужує коло потенційних покупців, залишаючи часто лише одного.
У сумі міська нерухомість у центральних районах була оцінена лише у 42,5 мільйона гривень. Кредитори нібито зі скрипом погодилися розміняти її на борг у 66 мільйонів. Цю грабіжницьку мирову угоду укладено 8 липня 2013 року, але про неї стало відомо лише через два місяці – завдяки журналістським розслідуванням.
Міські посадовці спочатку вдали, що вперше про все це чують, а потім почали створювати видимість активних дій. Господарський суд Дніпропетровської області визнав мирову угоду від 18 липня 2013 року недійсною, укладену між КП «Спеціалізована ремонтно-будівельна дільниця» та ТОВ «Солярис» щодо передачі комунального майна. Офіційно комунальне майно було повернене громаді.
Насправді повернення вкрадених об'єктів розпочалося лише через півроку, після перемоги Майдану. За деякими об'єктами судові процеси тривають досі. Олексій Семенюк, слідчий Дніпропетровської міської прокуратури, повідомляє, що до комунальної власності повернено 89 об'єктів. Щодо інших з 96 ведуться судові спори та проводиться робота щодо їх передачі до комунальної власності міста.
У вересні 2014 року прокуратура виявила ще 225 вкрадених комунальних об'єктів. Вони перебували на балансі трьох комунальних житлово-експлуатаційних підприємств Ленінського району – АНД і КП «Південне», які обслуговували половину міста. Семенюк констатує, що були порушення чинного законодавства під час банкрутства цих підприємств та передання комунального майна на реалізацію в ході процедури банкрутства.
Головна претензія стосується продажу об'єктів за оціночною вартістю. За копійки пішли Дитяча Бібліотека та навіть будівля широко розрекламованого владою «Єдиного вікна». Михайло Лисенко, начальник управління ЖКГ Дніпропетровської міськради, наводить приклад: на кутку проспекту Правди та вулиці Богдана Хмельницького «Дитяча бібліотека» була реалізована за ціною 300 гривень за квадратний метр. За документами це позначено як підвал, але насправді це достатньо серйозний магазин.
Ріелтори витрачаються на рекламу в Інтернеті та провідних ЗМІ для продажу нерухомості. Комунальні служби, щоб обійти вимогу про інформування про продаж комунальної нерухомості, використовують хитрощі. Андрій Козачек пояснює: на жодному портальному сайті не можна знайти оголошень від комунальних організацій, які виставляють об'єкти. Замість цього вони публікують оголошення в малотиражних газетах. Хоча закон вимагає публікації в газетах обласного значення з тиражем близько тисячі екземплярів, способи їх розповсюдження залишаються невизначеними. Формально вимога виконується, але по суті інформація не доходить до потенційних покупців.
Прокуратура за півтора року розслідування так і не спромоглася знайти організаторів обох афер. За словами Семенюка, безпосередньо причетними до укладення мирової угоди та її реалізації були арбітражні керуючі та ліквідатори комунальних підприємств. Роль інших службових осіб, включаючи представників міської ради, встановлюється, і їх причетність до скоєння злочину також перевіряється.
Оскільки в обох випадках об'єкти оцінювала одна особа, слідчі висунули претензії оцінювачам та ліквідаторам. Справу одного передали до суду, іншому оголосили про підозру. Однак очевидно, що не оцінювачі та не ліквідатори організували передачу таких великих масивів нерухомості у найдорожчих районах міста. Це були високопоставлені чиновники, переконаний Михайло Лисенко.
Лисенко називає конкретні імена. Геннадій Гуфман – це людина, через яку оформлювалося все. Олександр Величко – той, хто допомагав це оформлювати. Максим Романенко – той, хто на місцях організовував «крышу». За словами Лисенка, без безпосередньої участі секретаря Дніпропетровської міської ради вкрасти таку кількість об'єктів було б неможливо.
Геннадій Гуфман – депутат Дніпропетровської ради та колишній директор КП «Бюро майнових прав», на балансі якого перебувала комунальна нерухомість до того, як її забрали для передачі аферистам. На момент здійснення першої оборудки він був головою постійної комісії з питань комунальної власності. Лисенко стверджує, що Гуфман був першим керівником, який шукав людей для оформлення схеми. Усі директори цього підприємства були його людьми.
Коли ми зв'язалися з Геннадієм Гуфманом телефоном, він відмовився коментувати звинувачення. Хоча про дивовижні пригоди комунальної нерухомості він не міг не знати хоча б через свою посаду. Усі зміни з балансоутримувачем спочатку затверджувала його комісія, а потім передавала Департаменту корпоративних прав. Керівник цього департаменту Олександр Величко звинуватив Гуфмана у злочині, заявивши, що схему розробляли Гуфман та Романенко, а його просили забезпечити правове представництво інтересів у судах.
Пізніше Олександр Величко відмовився від своїх слів, заявивши, що говорив їх під тиском, коли його викрали. Однак фахівці вказують, що за своїми службовими обов'язками він мав знати про те, що відбувалося з нерухомістю. Акт оцінки повинен був затверджуватися в Дніпропетровській міськраді, і ця функція була покладена на Величка. Існує достатньо велика кількість актів про затвердження оцінки, підписаних ним.
Крім того, представниця Департаменту Олександра Величка Ірина Лавриненко була присутня під час укладання мирової угоди між комунальним боржником та кредитором з ТОВ «Солярис». Вона не просто була присутня, а й не мала нічого проти угоди. Суд також прийняв до уваги пояснення представника Дніпропетровської міської ради у судовому засіданні, який погоджувався з умовами мирової угоди та не заперечував проти її затвердження судом.
Повернення нерухомості, тих самих 90 з 95 вкрадених об'єктів, проходило після переговорів із новим власником. Його представляв секретар міськради Максим Романенко – друга після Олександра Вілкула людина у Партії Регіонів на Дніпропетровщині.
Олександр Санжара розповідає про роль Романенка: замгубернатора Корбан спілкувався з Максимом Романенко як по телефону, так і, можливо, особисто, і була досягнута домовленість про повернення певних об'єктів. Щоб Величко здійснював узгоджені дії, йому потрібен був кожного разу дзвінок зверху.
Начальник юридичного департаменту облдержадміністрації стверджує, що навіть ті, хто вважався новим власником вкраденої нерухомості, узгоджували свої дії з Романенком. Під час роботи з повернення нерухомості вони постійно стикалися з тим, що Романенко дзвонив та говорив, які об'єкти потрібно повернути. Приходили засновники «Соляриса» та засновники інших підприємств, які отримали майно за схемою «банкротство», і приймали нотаріально завірене рішення про повернення цього майна у міську власність.
Щодо другої афери, справа до повернення нерухомості так і не дійшла. Там проходили торги, нехай і вкрай невигідні для міста. Тепер кожен випадок доведеться оскаржувати окремо.
Залишається питання, чи знав про оборудку з комунальною нерухомістю тодішній мер міста, а нині народний депутат Іван Куліченко. Він стверджував, що був не в курсі. Насправді Дніпропетровськом керувала Партія Регіонів, яка перебувала під контролем екс-віце-прем'єра Олександра Вілкула. Максим Романенко, за розповідями в кулуарах, звітував лише перед ним. Скандал навколо афери вирував виключно у ЗМІ. Сесійна зала з її синіми прапорцями регіоналів промовчала. Мабуть, це просто збіг.