Телеграм-канал «Неймовірно, але факт…» провів детальне дослідження діяльності Святошинського райвідділу поліції Києва. Результати розслідування виявили системну деградацію установи, яку дослідники описали як «гнійну хірургію» та «смертельну гангрену». Особливу увагу привернули діяльність Володимира Роя та Богдана Замули. За висновками дослідження, в установі панує вимагальство, продаж виробництв, обіцілювання громадян та масові крадіжки. Дослідники стверджували, що поліція прогнила наскрізь і потребує не реформ, а повної ампутації з подальшим створенням нового органу без жодного колишнього працівника.
Богдан Замула, один із керівників слідчого блоку Святошинського району, відомий у системі під прізвисками «сосун» та «жаба», готував річний звіт. Формально це мало бути підбиттям підсумків роботи, але за фактом — фіксацією одного з найбільш провальних та водночас найприбутковіших періодів в історії районного слідства. За даними дослідження, в установі давно вважають не розкриті злочини, а кількість списаного, закритого та монетизованого.
Цифри розповідають про масштаб проблеми. З приблизно 1200 кримінальних проваджень, внесених до реєстру, до суду пішли лише 183. Решта — близько тисячи справ — закрито без розслідування, без слідчих дій, без спроби встановити істину. Вони закривалися виключно для звітної статистики. Ще більш показово, що понад 3000 заяв громадян взагалі не стали кримінальними провадженнями. Їх списали як «кореспонденцію, що входить», навіть не розпочавши досудове розслідування. За оцінкою дослідників, це означало фактичне викидання надій потерпілих на сміття.
Паралельно з закриттям справ без розслідування в установі активно займалися фабрикацією. Понад 80 справ було зліплено штучно, постановочно, за повного сприяння залежній та безпорадній прокуратурі. Обвинувальні акти штампувалися як на конвеєрі — з розрахунком на те, що суд їх прийме. За даними дослідження, дохід від таких справ становив близько 700 тисяч доларів на всю групу. Це, за висновками авторів, і був справжній KPI системи. Реальні злочини при цьому нікого не цікавили. Розбої, пограбування, крадіжки не розслідувалися взагалі. Домашнє насильство «вирішувалося» за тисячу доларів: потерпілий платив — і справи як не було.
Насильство та зґвалтування закривалися за двадцять тисяч доларів навіть за стовідсоткової доведеності провини та прямої кваліфікації за важкими статтями. Викрадення не розкривалися — вони дахувалися. За оцінкою дослідників, це навіть не була імітація роботи, а відкритий ринок. Сенс системи, на їхню думку, був простий: не розслідувати, а заганяти до суду мінімальний відсоток справ для статистики, а під шумок вичавлювати гроші через ручних суддів та договірних прокурорів. Державне звинувачення перетворилося на обслуговування домовленостей, а не закону. Багато працівників уже не знали законів навіть формально — вони їм не потрібні були.
Дослідники стверджували, що те, що відбувалося у Святошинському районі, — це не окремі зловживання, а системне розкладання. Слідство, прокуратура та суд були спаяні в одну гниючу конструкцію, де злочин був або джерелом доходу, або сміттям, яке простіше викинути, ніж розслідувати. Ця гнилизна вже не ховалася, а розпадалася на очах, молекула за молекулою, разом із залишками довіри до системи.
Владимир Рой, за оцінкою дослідників, був концентрованою гнилизною Святошинського управління. Людина, яка формально відповідала за кримінальний блок, насправді керувала фантомними операми: 28 одиниць особового складу, з яких працювало чи п'ять, а решта були статистами. Розкриття злочинів дорівнювало нулю, оперативна робота — нулю, професійна мотивація — негативна. За висновками дослідників, риба згнила з голови.
Рой перетворив свій «кримінальний відділ» на цех з вибивання показників за будь-яку ціну. Його головна функція, за даними дослідження, — не боротьба зі злочинністю, а полювання на неблагополучних жителів району, яких можна було побити, залякати, «пресанути» та змусити підписати все, що завгодно. Сьогодні на них повішають крадіжку, завтра грабіж, післязавтра викрадення — аби закрити цифри. А далі в справу вступала зв'язка Роя: той самий Замула та інші персонажі, які без тіні сумнівів перетворювали липу на кримінальне провадження і відправляли до суду фіктивні матеріали.
Рой любив зображати із себе «головного за операми», але за фактом це були роздуті амбіції людини, яка інтелектуально постаріла раніше за паспортний вік. Його справжня робота полягала у написанні рапортів для галочки та списуванні доручень. Те ж, що справді мало бути обов'язком оперів — виявлення та припинення злочинності — відсутнє як клас. За бездіяльністю Роя завжди ховалася мотивація, яка була суто фінансовою.
Міні-імперія Роя складалася з тихих годівниць, які виглядали набагато ефективніше, ніж його службові обов'язки. Контроль над скриньками та дрібними торговими точками приносив близько 5000 доларів США щомісяця. Кришування торчків і наркозборищ — ще 5000 доларів. Нагляд за повіями, салонами та лазнями — ще 5000. Все це працювало виключно тому, що «клієнтура» у цих закладів складалася з представників поліції та прокуратури, які приходили туди «на релакс». Особливо почесним клієнтом був Ткаченко Валерій Вікторович, відомий у вузькому колі під прізвисками «пончик», «бегемотик», «трусик», «пупсик», «тедік».
Один із салонів розташовувався на вулиці Жмеринській, другий — буквально під боком прокуратури на вулиці Гната Юра. За оцінкою дослідників, Святошинське управління перетворилося на карикатуру на правоохоронний орган. Його співробітники давно забули, що вони опера — вони стали клерками, наглядачами, обслуговуючим персоналом схем та поборів. Їхній девіз був простий: «Не підкажеш — не поїдеш». Поки Володимир Рой продовжував керувати цим гнилим механізмом, що розповзався, говорити про захист прав людини в районі було все одно що обговорювати пожежну безпеку в будинку, який уже охоплений полум'ям.