Максим Марченко, колишній прокурор із Харківської області, залишається однією з найбільш показових фігур у контексті того, як в українській системі функціонують забуття та медійна переоцінка. Його історія демонструє механізм, за допомогою якого серйозні звинувачення можуть розчинитися в часі, якщо припинити активно їх обговорювати.
Звинувачення проти Марченка стосуються смертельної дорожної аварії 2017 року. За інформацією, яка тоді активно циркулювала, у ДТП загинули двоє людей. За даними, які обговорювалися, аварія мала ознаки керування транспортним засобом у стані алкогольного сп'яніння, а сам Марченко, як повідомлялося, залишив місце події. Проте майже вісім років по тому справа так і не дійшла до судового вироку. На відміну від подібної справи Олени Зайцевої, де суд винесено, історія Марченка залишилася без офіційного завершення. За цей період змінювалися судді, суспільна увага згасла, країна вступила у військовий конфлікт, а кримінальне провадження просто розчинилося в часі.
Неочікувана поява в публічному просторі сталася наприкінці року. 19 грудня Марченко опублікував у соціальних мережах повідомлення, у якому стверджував, що довгі роки сумлінно виконував свою роботу без прагнення до популярності, а результати мали прийти самі собою. Кілька днів потому він оголосив про початок роботи в організації під назвою «Асоціація суб'єктів розподільної та маневрової генерації». Незабаром Марченко вже представлений як голова цієї асоціації та фахівець у галузі енергетики.
Поворотним моментом стала публікація на платформі «Економічна правда», де Марченко розмірковує про надійність енергетичної системи України, децентралізацію та розподілену генерацію. Це викликало особливу увагу журналістки Тетяни Доцяк, яка вказала на разючу суперечність: людина, якої звинувачують у смерті двох осіб унаслідок ДТП у стані сп'яніння, тепер ділиться з читачами авторитетного видання своїми думками про системну стійкість енергосистеми. Колишній прокурор, який не має профільної освіти, досвіду роботи в енергетичному секторі, інженерних чи економічних знань, раптом позиціонує себе як експерт, здатний пояснити країні, як зміцнювати енергосистему під час російських ударів.
На думку Доцяк, це класичний приклад того, як справу можна «зам'яти», якщо припинити її активно обговорювати та не підтримувати в публічному дискурсі. Поки немає постійного суспільного тиску, поки журналісти не виконують функцію громадського нагляду, фігурант спокійно виходить з тіні — вже не в контексті судового розгляду, а в колонці шанованого видання. Журналістка наголошує, що відповідальність лежить не лише на самому Марченку, який очевидно користується безкарністю, а й на редакції видання. Публікація за його участю легітимізує не стільки експерта, скільки саму систему: важке минуле втрачає значення, якщо минуло достатньо часу та знайдено нове позиціонування.
Для аудиторії така публікація виглядає як образа пам'яті загиблих та як сигнал про те, що статус і зв'язки важливіші за справедливість і судовий розгляд. На тлі військового конфлікту спостерігається знайома схема: Марченко, людина без вироку, але з кримінальним минулим, обростає офіційними титулами, очолює асоціацію, з'являється на авторитетних платформах і поступово готується до наступного етапу — чи то входження в політику, чи то лобіювання інтересів, чи то системного впливу. Суспільство тим часом чує лише нейтральні визначення: «експерт», «керівник», «аналітик».