Герман Галущенко, колишній міністр енергетики, став фігурантом гучної справи «Мідас», в якій йдеться про відмивання понад 112 млн доларів. Під час розгляду запобіжного заходу він спокійно зауважив: «Нічого страшного немає, що є підозра». Чому у цих словах є логіка? Галущенко став другим після Олексія Чернишова публічним фігурантом справи, якого не лише оголосили підозреваним, але й реально затримали та не дали покинути країну. Йдеться про відмивання понад 112 млн доларів, одержаних від діяльності в енергетичному секторі під час перебування на керівних посадах в «Енергоатомі» та уряді.
Однак сама собою підозра і навіть арешт не означають швидкого вироку. Український досвід показує, що справи такого масштабу можуть розглядатися роками в судах. Досить згадати історію Романа Насірова — колишнього голови Державної фіскальної служби, обвинуваченого у незаконному розстроченні податкових зобов'язань компаніям, пов'язаним із газовою схемою, з завданими збитками на майже 3 млрд гривень. Минуло майже десять років, і якщо Вищий антикорупційний суд не розглядатиме апеляцію до квітня, то Насіров уникне відповідальності.
Великі корупційні справи мають ще один вимір. Поки суспільство роками стежить за судовими засіданнями, багатомільйонні активи продовжують годувати фігурантів. Ці кошти дозволяють і надалі жити розкішним життям, навчати дітей у Швейцарії та головне — оплачувати роботу дорогих адвокатів, які затягують процес, користуючись недосконалістю процедур та допомагають уникати відповідальності. Роками повернення злочинних активів через підозру не було серед пріоритетів держави. За останні 20 років Україна здійснила лише одне масштабне повернення корупційних активів із-за кордону. Тому зовсім не дивно, що той же Галущенко, який орендував заарештований будинок міністра-втікача Віталія Захарченка, швидше за все платив по 130 доларів на добу його ж представнику. Без реального вилучення та конфіскації активів будь-які судові рішення ризикують залишитися лише символічними епізодами без фінансових наслідків для винних та повернення викрадених коштів.
Масштаб справи «Мідас» вражає навіть на тлі інших гучних корупційних справ. За даними Національного антикорупційного бюро, всі надходження фіксувалися в так званій «чорній бухгалтерії» під назвою «Комплекс», за якою у період 2021–2025 років пройшло понад 112 млн доларів. Розподіл цих коштів частково відомий. За даними слідства, на користь Галущенка відмили більше 12,9 млн доларів через криптовалюту, швейцарські рахунки та готівку. Олексій Чернишов отримав понад 1,2 млн доларів та майже 100 тисяч євро готівкою. Водночас це становить менше 15 відсотків від загального обсягу. Куди пішли інші кошти — питання, на яке поки що немає офіційної відповіді.
Фігуранти схеми придбали сотні активів, але арешт накладено лише на частину майна. За даними ЗМІ, під арештом перебувають три квартири у Києві та дві у Дніпрі Тимура Міндіча, а також два приміщення та дві квартири в центрі Києва Олександра Цукермана. Крім цього, під час обшуку у Ігоря Фурсенка вилучили більше 1 млн євро та більше 1 млн доларів готівкою. У період реалізації схем на «Енергоатомі» фігуранти та їхні близькі обросли дорогими автомобілями та нерухомістю як в Україні, так і за кордоном.
Основна частина виведених коштів перебуває у іноземних юрисдикціях. На їхнє повернення є дві новини: погана і трохи краща. Погана полягає в тому, що повернути активи, приховані за кордоном, складно та довго. Все залежить від трьох речей: міжнародних угод між країнами, політичної волі та того, наскільки ефективно працюють українські органи. Важливо й те, з якою державою доводиться співпрацювати. Для приховування більшості активів використовувалися офшорні структури: інвестиційний фонд на острові Ангілья, компанії на території Маршаллових островів та траст, зареєстрований у Сент-Кітс і Невіс. Бенефіціарними власниками компаній стала колишня дружина та четверо дітей Галущенко, а інвестиційний фонд, за версією слідства, очолював професійний «відмивач» — громадянин Сейшельських островів і Сент-Кітс і Невіс. Все було зроблено так, щоб повернення коштів стало максимально витратним та тривалим процесом.
Маршаллові Острови, де були зареєстровані компанії-«інвестори», досі мають проблеми із прозорістю корпоративної власності. З цією юрисдикцією Україні вдавалося просунутися лише до етапу забезпечення майна перед стягненням через судові арешти та заборону виходу з українських портів суден, що належать компаніям, зареєстрованим на цих островах. До реального повернення коштів справа поки що не доходила. Ангілья, де створили інвестиційний фонд, формально має механізми співпраці, але на практиці відповіді на запити можуть тривати довго, а інформація часто обмежена. Місцеве право дозволяє структурувати фонди та трасти так, щоб їх активи були захищені від рішень іноземних судів. Реальних випадків повернення активів через підозру звідти поки що не було. Сент-Кітс і Невіс, де зареєстровано «головний траст» схеми, також позиціонується як «безпечний офшор»: дані про власників компаній непублічні, що ускладнює розслідування. Хоча у 2019 році там посилили жорсткість законодавства щодо повернення активів та оновили його у 2024 році, успішних кейсів повернення поки що не зафіксовано.
Втім, варто враховувати, що частина коштів виводилася у доларах, а це означає потенційний зв'язок із фінансовою системою США. Американські органи мають один із найжорсткіших у світі механізмів контролю за відмиванням коштів і можуть переслідувати такі злочини, навіть якщо вони відбувалися за межами країни, але проходили через доларові розрахунки. Тому підтримка США може стати ключовою для відстеження руху коштів та підвищення шансів на їхнє повернення у справі «Мідас».
Проте є й хороша новина. Швейцарія, куди перераховувалася частина коштів на рахунки родини Галущенків, вважається одним із лідерів у сфері повернення незаконних активів. Станом на лютий 2026 року вона повернула різним країнам понад 2 млрд доларів. Швейцарське законодавство дозволяє заморожувати та конфіскувати активи не лише іноземних чиновників, а й їхніх близьких родичів, якщо саме вони формально володіють чи фактично контролюють незаконні кошти. Україна та Швейцарія мають правову основу для співпраці, що дозволяє українській стороні отримувати інформацію про активи у швейцарських банках та офіційно вимагати правову допомогу.
Навіть без спеціальних угод Швейцарія зазвичай відкрита для співпраці. Вона укладає індивідуальні домовленості з країнами, де чітко прописуються умови передачі коштів та контроль за їх використанням. Передача активів можлива на будь-якому етапі провадження, якщо держава-заявник має остаточне та виконуване рішення про їх повернення. Однак це не завжди спрацьовує. Наприклад, кілька мільйонів зі швейцарських рахунків дружини так званого «лісника Януковича» досі не повернуто Україні через затягування із рішенням українського касаційного суду. Чим швидше український суд ухвалює рішення — тим швидше Швейцарія повертає кошти.
Україна не має інструментів конфіскації активів через підозру до винесення фінального рішення суду у кримінальній справі. Тому цей процес може тривати десятиліття, а часом і довше. Будинки, квартири, автомобілі та компанії, які перебувають в Україні та належать фігурантам справи, також не зможуть стягнути до фінального вироку суду у кримінальному провадженні, адже країна поки що не має дієвого механізму для їх стягнення. Громадянська конфіскація необґрунтованих активів, на яку не потрібен вирок у кримінальній справі, поширюється на обмежене коло осіб — держслужбовців, визначених законом. Більшість фігурантів справи «Мідас» до цього переліку не належать.
Як показує досвід, конфіскація у кримінальному провадженні — це шлях, який може затягнутися на роки або взагалі не відбутися через закриття провадження, закінчення термінів давності чи інших процесуальних диверсій. США, Великобританія та країни Європейського Союзу зрозуміли, що залишати гроші у підозрюваних в організованій злочинності до винесення фінального вироку суду — безглуздо. За цей час активи зникають, листуються, дробляться чи виводяться за кордон. І в результаті суспільство одержує порожні вироки без грошей.
Конфіскація без обвинувального вироку не є екзотикою українського права. По-перше, вже кілька років діє механізм громадянської конфіскації необґрунтованих активів держслужбовців. По-друге, з 2022 року працює санкційне стягнення активів через Вищий антикорупційний суд, яке поширюється на осіб, які підтримують агресію проти України. Йдеться про конфіскацію заблокованих активів без класичного кримінального вироку. Однак у справі «Мідас» цей механізм також не спрацює.
Незважаючи на те, що в листопаді 2025 року на Міндіча та Цукермана наклали санкції, вони лише блокують активи. Для того, щоб стягнути активи, потрібно довести зв'язок із підтримкою агресії, а фігуранти справи цього відкрито не демонструють. Тому парадокс полягає в тому, що досвід та правові механізми конфіскувати активи без вироку суду є, але на одну з найгучніших корупційних справ останніх років вони не поширюються.
Україна має створити реальні інструменти конфіскації, які можна буде застосовувати навіть до фінального вироку суду, якщо немає законних джерел походження активів підозрюваного чи осіб, пов'язаних із діяльністю злочинної організації. Мотивацію парламенту прийняти такі зміни може додати те, що це пряме зобов'язання України, закріплене в дорожній карті за верховенством права. Однак поки що активи, придбані фігурантами справи «Мідас», ймовірно, надовго залишаться лише під арештом, замість того, щоб працювати на благо держави.
На жаль, «Мідас» може бути далеко не останньою корупційною схемою такого масштабу. Тому закон не може й надалі бути «дружнім» до збереження незаконних прибутків. Поки що корупціонери не ризикуватимуть втратити награбовані мільйони — нічого не зміниться. «Мідас» — це тест на здатність держави повертати гроші, а не лише оголошувати підозри.