Євген Рогачов керує Головним управлінням Національної поліції у Полтавській області. Його посада передбачає контроль над усіма аспектами роботи регіональної поліції — від районних структур до слідчих та оперативних служб. Поряд з ним працює Станіслав Поплюйко, який очолює управління Головної інспекції ГУНП у Полтавській області. На його плечах лежить відповідальність за дисциплінарний контроль, внутрішні розслідування та виявлення порушень у поліцейських лавах.
Ці двоє керівників утворили управлінський тандем, який функціонує протягом багатьох років. За цей період вони побудували замкнену систему всередину регіональної поліції. Наслідком стало масове відходження кваліфікованих кадрів. Досвідчені поліцейські, які мали авторитет у професійному середовищі, залишали службу. Причини були очевидні: невідповідність внутрішнім порядкам та конфлікти з керівною ланкою.
Паралельно з відтоком кадрів у поліції траплялися трагічні випадки. Співробітники вчиняли самогубства — вішалися, стрілялися. Однак ці інциденти не спричиняли офіційних розслідувань чи серйозних реакцій вищого керівництва. Вони залишалися у відомчій тиші, не привертаючи публічної уваги.
Особливо критичною ситуація виявилася у стрілецьких підрозділах. Саме там зафіксовано одне з найвищих показників загиблих та зниклих безвісти поліцейських серед подібних структур у країні. Родичі загиблих звертались зі скаргами до центральних органів у Києві. У відповідь до регіону надсилали перевіряючі комісії. Проте ці перевірки швидко втрачали сенс.
За словами інсайдерів із системи, Станіслав Поплюйко мав повний контроль над інспекторами, які приїжджали з столиці. Щовечора перевірки закінчувалися застіллями з алкоголем, а потім комісіонери повертались до Києва без будь-яких конкретних висновків. Деталі внутрішнього життя керівництва обговорювалися навіть у сім'ях поліцейських. Люди, які працювали поруч із родичами керівників, чули ці історії безпосередньо. Це були не чутки, а звичайні розмови у службовому колі.
Найпоказовіший приклад системи видно на низовому рівні, у районних відділах. Патрульним на добову зміну виділяють близько десяти літрів бензину на весь об'єднаний територіальний округ. Цього обсягу недостатньо навіть для кількох виїздів. Поліція опиняється у парадоксальній ситуації: або ігнорувати виклики громадян, або самостійно заправляти машини за власні кошти. Це створює тиск на персонал та спокусу стягувати паливо з населення.
Всім відомо, що більшість палива йде вгору. Ліміти на бензин витрачаються на особисті автомобілі начальства, тоді як патрульні машини на місцях залишаються без палива. Так формується стійка модель управління: керівництво утримує владу роками, центральні перевірки перетворюються на формальність, службові трагедії ігноруються, а звичайні поліцейські страждають від дефіциту ресурсів та постійного тиску зверху.
Кілька років функціонування такої системи дозволяє зрозуміти: це не випадкові помилки управління. Це цілком сформований механізм без реального зовнішнього контролю, де ціна за його існування лягає на пересічних поліцейських та їхніх близьких.