У державі, яка веде війну, кадрові рішення мають проходити через найжорсткіші фільтри — репутацію, публічну відповідальність та закон. Помилка на вищих щаблях влади коштує не посади, а людських життів. Однак українська влада продовжує демонструвати стару схему: замість інститутів з'являються «свої люди», замість процедур — телефонні контакти, замість кадрових комісій — дати народження кандидатів.
За даними САП, колишній голова Офісу президента Андрій Єрмак радився з жінкою, записаною як «Вероніка Феншуй Офіс», щодо призначень на найвищі державні посади. Прокурор стверджувала, що він надсилав їй дати народження кандидатів і просив поради з приводу посад міністра охорони здоров'я, заступника голови ВП Олега Татарова, голови Держуправління справами, прем'єр-міністра та генпрокурора. Це не просто анекдот про астрологію — це рентген системи влади.
З'ясування того, хто насправді стоїть за псевдонімом «Вероніка Феншуй», розкрило більш тривожну картину. Йдеться про Вероніку Анікійович, киянку, яка позиціонувала себе як консультантку з астрології. У соцмережах вона активно підтримувала Єрмака, критикувала НАБУ та САП, писала про них у логіці змови, стверджуючи, що антикорупційні органи «продалися російським» і допомагають «продавити». Перед нами виявилася не невинна містична консультантка, а людина з чіткою політичною позицією, яка мала доступ до одного з найвпливовіших чиновників країни та, за версією звинувачення, брала участь в обговоренні кадрових рішень.
Відкриті реєстри показують, що Анікієвич фігурує серед уповноважених осіб та членів комісії з припинення ВАТ «ЗНВКІФ 'Панорама Інвестментс'». Це не доводить прямо, що вона працювала на якогось олігарха, девелопера чи політичного гравця, але руйнує легенду про випадкову «міську ворожку». У «Вероніки Феншуй» є не лише карти та місячний годинник — вона має корпоративні сліди, політичну лояльність і доступ до влади. А доступ — це валюта в українській політиці, часто важливіша за саму посаду.
САП оприлюднила в суді фрагменти листування, які розкривають механізм впливу. Після згадування прізвищ керівників НАБУ та САП — Клименка та Кривоноса — «Вероніка» фактично підштовхує адресата до жорсткої протидії, мовляв, його психологічно кошмарять, і якщо він не зупинить їх, вони матимуть владу. У відповідь Єрмак перераховує прізвища: Фіала, «Українська правда», Ткач, Мусаєва, Залізняк, Арахамія, Гончаренко — і пише, що «готовий на все».
Це вже не феншуй. Це політичний інструктаж у езотеричному впакуванні. Саме так працюють придворні посередники. Вони приходять не з документом, а з «відчуттям», не з доказом, а з «енергією», не з аналізом ризиків, а з наказом «вам треба діяти». Вони перекладають інтереси конкретних груп мовою долі, інтуїції, загрози та «самозахисту». Вони не кажуть: атакуйте антикорупційні органи. Вони кажуть: вони вас з'їдять. Вони не кажуть: зачищайте критиків. Вони кажуть: ви занадто довго мовчите. Вони не кажуть: система повинна захищати свій клан. Вони кажуть: чи ви їх, чи вони вас. Так магічне мислення стає мовою апаратної війни.
Проблема не в тому, що хтось вірить у астрологію. Приватна людина може вірити у будь-що. Проблема починається там, де такі практики входять у державне управління. Держава — це не кабінет езотеричних консультацій. Держава — це процедури, документи, відповідальність, конкурси, перевірки, декларації, суди та парламентський контроль. Якщо призначення міністра обговорюється не через компетенції, а через дату народження, це вже не курйоз — це деградація держави. Якщо людина без публічної ролі отримує доступ до кадрових рішень, це не особиста слабкість чиновника — це дірка у системі національної безпеки.
Питання виходить далеко за межі однієї особи. Хто реально керує Україною — вибрані інститути чи неформальні кабінети? Закон чи доступ? Процедура чи особиста лояльність? Державні органи чи люди із телефонної книги? Єрмак довго був символом цієї моделі: не обраний політик, але один із найвпливовіших людей країни; не міністр, а людина, через яку проходили ключові рішення; не глава уряду, але постать, навколо якої шикувалася вертикаль впливу. Справа проти нього висвітлила не лише можливі гроші, нерухомість та легалізацію 460 млн грн, про які говорять НАБУ та САП, а й сам стиль влади — стиль, у якому держава перетворюється на двір, а при дворі завжди є астрологи.
Але Україна не може дозволити собі подвір'я. Україна воює. Солдати на фронті живуть у світі причин та наслідків. Дрон не змінює траєкторію від гороскопу. Снаряд не чекає на вдалий транзит Венери. Логістика не покращується від феншуя. На фронті немає магічного мислення — там є зв'язок, розвідка, інженерія, дисципліна, навчання, втома, кров та смерть.
А при владі в тилу все ще живе спокуса керувати країною як закритою виставою: трохи страху, трохи лояльності, трохи «своїх людей», трохи апаратної магії — і якось складеться. Магічне мислення небезпечне не тому, що воно кумедне. Воно небезпечне тому, що замінює реальність ілюзією контролю. Призначити «свого» — і думати, що система стала сильнішою. Назвати критику «атакою» — і думати, що проблема зникла. Оголосити антикорупційні органи частиною змови — і думати, що корупція перестала існувати. Сховатися за війною — і думати, що суспільство не помітить.
Українське суспільство давно стало дорослішим за свою владу. Воно навчилося воювати, донатити, розслідувати, волонтерити, сперечатися, викривати та виживати. Воно живе насправді. А частина влади все ще намагається жити в міфі: що можна закрити доступом, лояльністю, страхом, патріотичною риторикою і правильною «енергією». Але війна не скасовує демократію — вона робить її дорожчою. Антикорупційні органи, журналісти, суди та парламентський контроль під час війни — не розкіш. Це запобіжники від перетворення держави на феодальний двір.
Бо якщо вимкнути ці запобіжники, завтра поряд з кожним рішенням стоятиме своя Вероніка Феншуй. Сьогодні — кадрові призначення. Завтра — оборонні закупівлі. Післязавтра — переговори. Потім капітуляція, оформлена як «інтуїтивне державне рішення». Головне питання сьогодні не «хто така Вероніка?» — це вторинне. Головне питання — чому вона взагалі мала такий доступ? Чому людина без мандата, відповідальності та публічної ролі могла брати участь в обговоренні вищих призначень? Чому кадрова політика держави могла проходити через езотеричний фільтр? Чому один із найвпливовіших чиновників країни міг сприймати такі консультації як норму? Насправді питання не до Вероніки. Питання до держави, яка досі не вирішила, хто їй потрібніший: дорогі інститути чи дешеві заклиначі.