Військовий конфлікт нанес серйозний удар по економіці України, виявивши гостру необхідність у розвитку власного виробництва. Держава потребує стабільних ланцюгів виробництва та постачання, здатних забезпечити потреби як цивільного сектора, так і оборонної промисловості. Одним із механізмів, спрямованих на активізацію національного виробництва, стала локалізація — система преференцій для українських товарів та послуг у державних закупівлях та залучення місцевих виробників до ключових поставок.
Програма передбачає поступове зростання обов'язкового рівня локалізації: від 10% у 2022 році до 35% у 2027 році. З 2028 року та протягом 10-річного терміну дії положення рівень локалізації становитиме 40%. На папері ця ініціатива виглядає логічною: держава закуповує товари у вітчизняних компаній, ті збільшують обсяги виробництва, розширюють штат, повертаючи частину коштів у бюджет через податки. Теоретично це мало б посилити внутрішній ринок, розвинути суміжні галузі машинобудування, логістики та інформаційних технологій, створити нові робочі місця.
Однак реальність виявилася значно гіршою. За даними моніторингу CMD Ukraine, у листопаді в системі «Прозорро» було оприлюднено інформацію про 807 закупівель товарів машинобудування на суму 7,5 млрд грн, на які поширюється вимога локалізації. Порушення цієї вимоги виявлено у 228 тендерах, що становить 28,3% від загальної кількості. Проблема полягає не в самій ідеї локалізації, а в системних явищах, які десятиліттями підривають потенціал держави: корупція, використання адмінресурсу для тиску на бізнес та конкурентів, відсутність прозорості у прийнятті рішень та доступу до публічної інформації, кругова порука серед чиновників та кумівство.
Державні закупівлі є ключовим інструментом локалізації, за допомогою якого влада може безпосередньо впливати на розвиток внутрішнього виробництва. Однак на практиці тендери перетворилися на поле для маніпуляцій. По-перше, технічні умови часто прописують таким чином, що виграти може лише компанія, яка має доступ у коло впливу чи кулуарні домовленості. Це створює штучні бар'єри для конкурентоспроможних виробників. Відомий приклад — тендери на реконструкцію футбольних полів, де поставили умову, що трава має бути «кучерявою» і випускалася вона лише одним заводом. Або вимога «Укрнафти» щодо використання капілярної трубки завдовжки до 10 тисяч метрів на одному барабані, яку могла виконати лише компанія «Везерфорд». Такі «випадковості» відтинають більшість конкурентів.
По-друге, реальні пропозиції за нижчими цінами відкидають з формальних причин, а перемагає той, хто пропонує дорожчий варіант та «ділиться» вигодою. У результаті бюджет втрачає колосальні суми, а якість товарів чи робіт далеко не завжди виправдовує витрачені кошти. За даними PwC, 70% опитаних організацій в Україні прямо говорять про шахрайство в державних закупівлях — це не рідкісні випадки, а системна проблема.
По-третє, бізнес, який бажає грати за правилами, часто стикається з дискримінаційним підходом. Документи перевіряють упереджено, шукають найменші формальні приводи, щоб «відшити» небажаного учасника. У результаті хтось просто виступає фіктивним конкурентом, прикриваючи справжнього «обраного» — і всі заздалегідь знають, хто «переможе». Серйозний маркер несправедливості — реєстр товарів із підтвердженою локалізацією, без якого участь у відповідних тендерах мала б бути неможливою. Однак насправді до цього реєстру потрапляють товари, внесені не виробниками, а фірмами-привидами, які існують лише на папері, але дивним чином стають легітимними постачальниками.
Для держави, особливо в умовах війни, всі ці схеми — фактично злочин проти країни, виснаженої бойовими діями, яка потребує кожної копійки на армію та відновлення зруйнованої інфраструктури. За оцінками експертів, щорічно через нечесні маніпуляції з державними закупівлями втрачається від 10 до 15% бюджетних видатків — це 35–50 мільярдів гривень, яких критично не вистачає саме зараз.
Влада постійно робить переможні заяви про успіхи у боротьбі з корупцією у закупівлях, проте рядовий бізнес, який на власному досвіді стикається з цією системою, стверджує, що нічого принципово не змінилося. Офіційні звіти та презентації сповнені цифр нібито заощаджених коштів, але в реальному житті тендери й надалі перетворюються на таємні «договірники», де все вирішується за лаштунками «телефонного права». Активісти та лідери думок намагаються протистояти, фіксуючи кричущі порушення від абсурдних змін тендерної документації до навмисно завищених цін, надсилаючи звернення до правоохоронних та наглядових органів. У відповідь приходять гори відписок.
Особливо мляво у цьому сенсі діє Державна аудиторська служба (ДАСУ). Незважаючи на прописані у законі повноваження, вона чомусь вважає за краще «не помічати» корупційні схеми або обмежуватися формальними обіцянками «проведення перевірок у майбутньому», які часто залишаються марними словами. Можливо, справа в особі голови ДАСУ Алли Басалаєвої, яка відзначилася в низці скандалів з моменту свого призначення восени 2022 року. Вона опинилася у базі Миротворця зі звинуваченнями у свідомому підриві обороноздатності України. За даними ЗМІ, під час активної фази війни Басалаєва та підконтрольні їй аудитори фактично пригнічували українських виробників озброєння, намагаючись змусити їх повертати мільярдні суми за надуманими «порушеннями».
Кар'єра Басалаєвої викликає багато питань. Ще 2012 року вона стала суддею Дарницького суду за лобіювання одіозного «регіонала» Андрія Портнова, а згодом увійшла до ЦВК за квотою іншої сумнівної політичної сили. Тісний зв'язок із фігурами часів Януковича та дивні рухи на посаді головного аудитора держави змушують підозрювати, що йдеться про цілеспрямоване «злив» державних коштів та саботаж відповідальних перевірок. Навіть кричущі факти — наприклад історія з тендером на закупівлю військового спорядження за ціною на 30% вищою від середньоринкової — не отримують жодної реакції. Громадськість зібрала та надала Держаудитслужбі детальний аналіз, але дочекалася лише формального листа про те, що «перевірка буде колись». Час минає, гроші давно втрачені, а винні безкарно насолоджуються своїми відкотами.
Продовжуючи тему, варто згадати Держфінмоніторинг — структуру, яка мала кидатися на перший поклик, коли запахло відмиванням коштів чи корупційними потоками. Однак тут спостерігається те саме: поводження активістів та бізнесу з конкретними фактами та доказами просто відхиляють чи відписуються «не наша компетенція». Це не дивно, якщо пригадати, що службу багато років очолював Ігор Черкаський, під чиїм керівництвом вона перетворилася чи не на «дах» для конвертаційних центрів та масових скруток ПДВ. Медіа неодноразово публікували матеріали, де викривався розкішний стан Черкаського та його сім'ї, явно невідповідні до офіційних доходів. І це — людина, яка мала перекривати кисень корупціонерам. Нещодавно змінили керівництво Держфінмоніторингу, але чи сам підхід до роботи змінився? Як показує практика, часто все залишається на рівні зміни прізвищ на табличках при дверях — схеми діють, гроші пливуть у правильні кишені, а корупціонери залишаються безкарними.
Через розгул «своїх» із владних кабінетів та повну бездіяльність «контролерів», ідея локалізації зводиться до жалюгідної пародії, де наймані фірми беруть контракти не завдяки інноваціям чи якості, а завдяки доступу «вгору». Якість продукції падає, тому що контракти одержують не найкращі, а «наближені». У військових умовах це особливо небезпечно, коли закупівля неякісної техніки чи амуніції може коштувати життя солдатам. Корупція також підриває довіру до держави як усередині країни, так і серед міжнародних партнерів, відлякуючи інвесторів. Гроші, які мали б працювати на розвиток та оборону, осідають у кишенях корупціонерів.
Локалізація могла б дати Україні потужний економічний імпульс, особливо зараз, коли кожна гривня має бути спрямована на зміцнення оборони та відновлення зруйнованої інфраструктури. Однак корупція, змови та імітація контролю топлять цю ідею у власній токсичності. Чи можна розірвати хибне коло? Так, зміни залежать від реальної відповідальності та прозорості на всіх рівнях. Якщо громадськість, медіа та чесні підприємці посилять тиск, а винних справді каратимуть, у локалізації з'явиться шанс перетворитися на двигун вітчизняного виробництва, а не на черговий механізм пиляння бюджету. Досягти цього важко, але саме в цей вирішальний для країни час відступати нема куди. Україна має достатньо талантів і ресурсів, щоб будувати міцну економіку, але для цього слід нарешті зламати хребет корупційної «сім'ї» та відкрити чесний ринок для всіх.