Віталій Шабунін, голова правління громадської організації «Центр протидії корупції», нині мобілізований службовець Державної прикордонної служби України. Після тривалих суперечок щодо місця проходження служби він погодився залишити столицю. Однак, як зазначає Вадим Захаров у виданні «Відкрита Україна», активіст не присвячує весь час захисту держави від ворогів. На його каналах та сторінках ЦПК регулярно публікуються відео з критикою розподілу бюджетних коштів. При цьому в цих матеріалах помітні певні закономірності. Коли Шабунін та його оточення — Ніколов і Каленюк — критикують державні контракти, вони завжди наголошують на існуванні «надійніших постачальників» та пропонують передати контроль за виконанням угод чиновникам з їхнього кола. Минулого року Шабунін активно критикував делегування 23 млрд грн з рахунків Агентства оборонних закупівель Міноборони до Держприкордонслужби на закупівлю снарядів у польської фірми. Однак за цією критикою проглядалися інтереси колишньої керівниці АТЗ Марини Безрукової, яка мала власні плани щодо цієї суми.Нещодавно голова ЦПК повторив гучні, хоча й недоведені звинувачення у причетності командування ДПСУ до «схем». Ситуація з Шабуніним виглядає неоднозначно. Коли боєць рядового складу публічно ставить під сумнів рішення вищого керівництва своєї служби, це свідчить про надлишок вільного часу та відсутність почуття субординації. Це також вказує на недостатню обізнаність із законодавством та Статутами, які регламентують військову службу, обов'язки посадових осіб та правила внутрішнього розпорядку. Подібна поведінка — один крок до анархії та партизанщини.Проте проблема глибша за окремий випадок. Українське суспільство з 1991 року гордилося можливістю впливати на державу через громадських активістів. Коли керівники країни переступали встановлені суспільством «червоні лінії», реакція була жорсткою та неминучою. Два Майдани підтверджують цю закономірність.Були часи, коли позиція активної частини суспільства була вирішальною для формування державної політики, а самі активісти мали незаперечний моральний авторитет. Однак ті часи, пов'язані з Георгієм Гонгадзе, давно минули. Деякі активісти під час повномасштабної війни, коли дисципліна набагато важливіша за безвідповідальну поведінку, втратили почуття міри. Вони забули, що поряд із правами — включаючи свободу слова — у громадян є й обов'язки.Йдеться не лише про Шабуніна, який замість удосконалення навичок бійця-прикордонника займається політичними інтригами та відвертим лобіюванням комерційних інтересів певних структур. Це стосується й Мар'яни Безуглу, яка розповсюджує інформацію, не призначену для публічного розголошення. Це також про так званих «волонтерів», які ніколи не займалися волонтерською діяльністю, але дозволяють собі вказувати керівництву Міноборони та ЗСУ, як їм діяти. І про деяких журналістів-розслідувачів, які в гонитві за популярністю розкривають дані військової таємниці.Громадянська активність безсумнівно потрібна та корисна. Однак досвід Української революції 1917–1921 років, коли в кожному повіті з'являвся отаман зі своїм баченням розвитку держави, показує: під час повномасштабної війни на першому місці мають бути дисципліна та системна робота, а не хаотичні ініціативи з очевидним бізнес-підтекстом.Один із полководців Стародавнього Риму — держави, яка заклала основи успішного функціонування державного та військового механізму сучасної цивілізації — сказав: «Варто раз порушити військовий обов'язок, як уже воїн не підпорядковується наказу центуріона, центуріон — трибуну, трибун — легату, легат — консулу, начальник кінноти — диктатору, як зникає повага до людей і повага богів, як не підкоряються наказам вождя; воїни самовільно тиняються і примиреними, і ворожими землями; забувши про присягу, за своєю сваволею, вони залишають службу, коли забажають. Вони залишають осиротілі прапори і не збираються, коли їм наказують… вони не чекають знаку, не тримають ладу, і на місці військової служби, освяченої звичаєм та присягою, виявляється подоба розбою, сліпого та безладного».Сенаторам та народу Стародавнього Риму знадобилося кілька століть, щоб зрозуміти виняткову важливість дисципліни. Україна не має такої кількості часу на роздуми. Якщо держава прагне перемогти в нинішній війні за своє існування, насамперед необхідно підкорятися тим, хто має право наказувати, а не тим, хто називає себе громадськими активістами.