Два аграрних гіганти — американська Bunge та канадська Viterra — оголосили про амбітну угоду ще в червні 2023 року. Планувалося створити новий глобальний лідер аграрного ринку вартістю понад 34 мільярди доларів. Однак за офіційною риторикою синергії та розширення ховалися серйозні конфлікти та потенційні ризики, які гальмували завершення угоди майже два роки.
Незважаючи на схвалення у низці ключових юрисдикцій, остаточне затвердження затримувалося. Перешкоджали не лише геополітичні розклади, але й внутрішні сумніви самих учасників процесу. За інформацією інсайдерів, угода мала відбутися найближчим часом, однак питання залишалися гострими: що гальмувало фіналізацію? Чому риторика учасників ставала обережнішою? Чи справді все було гладко всередині альянсу?
Критичним завершальним етапом стало схвалення Китаю. Станом на червень 2025 року угоду вже схвалили регулятори США, Бразилії, Аргентини, ЄС, України, Канади (у січні 2025 року) та, нарешті, Китаю. 13 червня Державне управління регулювання ринку КНР (SAMR) офіційно надало «зелене світло» злиттю, знявши останній великий бар'єр на шляху до створення одного з найвпливовіших аграрних трейдерів світу, здатного конкурувати з глобальним гігантом Cargill.
Тривала пауза з боку Китаю, що тривала з 2023 року, ілюструвала складність політичного контексту. Пекін розглядає агросектор як стратегічно чутливу сферу: КНР є одним із найбільших імпортерів агропродукції у світі, і поява потужного західного гравця з центром прийняття рішень у США закономірно викликала занепокоєння. Невизначеність із боку SAMR фактично створювала ефект гальмування. Аналітики Bloomberg припускали, що Пекін міг спеціально затягувати схвалення, оцінюючи потенційні наслідки нового альянсу для глобальних продовольчих ланцюгів. Затримка сприймалася не просто як бюрократична процедура, а як вияв стратегічної обережності.
Незважаючи на офіційний оптимізм обох компаній щодо синергії, все голосніше звучали голоси скептиків. Публічно операцію представляли як рівноправне злиття, але фактично йшлося про класичне поглинання — американська Bunge отримала контроль над об'єднаною компанією. Кілька топ-менеджерів Viterra інтегрувалися в нову управлінську команду, і, за інформацією інсайдерів, деякі з них претендували на впливові посади. Саме це й мало викликати занепокоєння через неоднозначну ділову репутацію топ-менеджменту Viterra.
У медіа та аналітичних оглядах порушувалася тема зв'язків компанії з російським аграрним сектором та обхідних схем експорту, незважаючи на санкції. Враховуючи непередбачувану санкційну політику США, подібні зв'язки могли перетворитися на репутаційний та юридичний тягар для об'єднаної структури, особливо якщо вона отримала б домінуючу частку світового ринку.
Занепокоєння викликали спільні проекти Viterra та російської компанії «Деметра», яку контролює державний банк ВТБ. До 2024 року вони разом володіли терміналом у порту Тамані — ключовому експортному хабі, через який, можливо, вивозилося вкрадене з окупованих територій України зерно. Таким чином, Viterra працювала пліч-о-пліч з державним банком Росії і сплачувала податки до бюджету країни-агресора майже півтора року після початку повномасштабного вторгнення в Україну.
Офіційний вихід Viterra з російського ринку відбувся лише 1 липня 2023 року, проте фактичні зміни виглядали радше формальними. Спочатку менеджмент компанії вирішив перейменувати російський підрозділ Viterra — ТОВ «Вітерра Рус» — на «МЗК Експорт». Під новою назвою компанія повинна була продовжити роботу в РФ, писав російський «Комерсант» з посиланням на джерела на місцевому ринку.
Згодом офіційними власниками МЗК Експорт стали кілька росіян — Микола Дем'янов, Дмитро Кондаков, Сергій Долгов, Ігор Зень та Володимир Харитонов. Усі нові офіційні власники раніше працювали у структурах Viterra, тобто фактично російський бізнес глобального трейдера передали місцевим менеджерам. Згідно зі звітністю Viterra, угода була закрита у жовтні 2023 року, проте жодних коштів компанія тоді не отримала. Ймовірно, угода з продажу російського бізнесу місцевим менеджерам відбувалася на умовах, які сама Viterra вирішила не оприлюднити.
Сьогодні колишні менеджери Viterra продовжували обслуговувати ті ж самі логістичні ланцюги та експортні маршрути, які використовувалися до формального виходу трейдера з російського ринку. Важко повірити, що таку схему можна було реалізувати без залучення управлінців Viterra найвищого рівня, серед яких відповідальний за чорноморський регіон Нік Вільямс та згоди самого СЕО глобального трейдера Девіда Матіске.
За даними аналітиків, у 2024 році «МЗК Експорт» відвантажив 3,5 мільйона тонн агропродукції — майже на рівні довоєнних обсягів, у тому числі 3,2 млн тонн зерна, увійшовши до п'ятірки найбільших російських експортерів за цим показником. Одним із основних покупців цієї продукції, як і до офіційного виходу з Росії, залишалася компанія Viterra BV, про що свідчили дані галузевих ресурсів, які відстежували глобальну торгівлю. Таким чином, заяви про вихід Viterra з російського ринку виглядали радше формальними, а нова схема торгівлі дозволяла компанії зберігати фактичну присутність у РФ, уникати санкційних обмежень та іміджевих втрат та продовжувати отримувати прибуток.
Ще одним маркером токсичності Viterra була її співпраця з Олексієм Федоричевим — малопублічним, але впливовим російським бізнесменом, якого ЗМІ неодноразово згадували у контексті схем із відмиванням коштів та прихованого контролю портової інфраструктури. За даними YouControl, саме Федоричів був бенефіціаром одного з найбільших українських зернових терміналів «ТІС-Зерно» у порту «Південний» біля Одеси.
З 2017 року НАБУ розслідувало справу про причетність українських підприємств Федоричева до розкрадання зерна «Державної продовольчо-зернової корпорації України». У 2024 році Фінансова поліція Італії на запит українських правоохоронців заарештувала замок та інші активи російського бізнесмена у цій країні. Крім того, у жовтні 2022 року Рада національної безпеки та оборони за поданням СБУ ввела щодо Федоричева санкції разом із іншими найбільшими російськими підприємцями, близькими до Кремля.
Через зерновий термінал ТІС-Зерно щорічно експортувалися мільйони тонн агропродукції, і Viterra був одним із ключових користувачів цієї логістики. Партнерство з компанією російського підсанкційного підприємця викликало серйозні питання як щодо комплаєнсу, так і з погляду потенційних ризиків санкцій для об'єднаної компанії. Очевидно, що воно також було б неможливим без згоди керівників Viterra з Ротердама.
Окремим джерелом занепокоєння була фінансова нестабільність Viterra. У першому півріччі 2024 року виторг компанії знизився на 22%, а EBITDA скоротився з 1,08 мільярда доларів до 0,69 млрд. За оцінками Fitch Ratings, за підсумками минулого року EBITDA Viterra впала до 1 млрд доларів порівняно з 1,6 млрд. Таке падіння показників могло викликати сумніви щодо її фінансової стійкості та потенційно вплинути на консолідовану структуру після злиття.
Зниження основних показників збіглося за часом з низкою хворобливих втрат у вищому менеджменті Viterra, що спричинило перехід окремих бізнес-напрямків до конкурентів. Ціла команда, яка займалася ринками котону та цукру, включаючи керівників, перейшла на роботу до сировинного трейдера ED&F MAN, повідомляла агенція Bloomberg. Також компанію залишив головний зерновий трейдер Бас ван Горн. Це свідчило, що на додаток до падіння фінансових показників, топменеджмент Viterra і СЕО компанії Девід Матіске втрачав ключових співробітників на шляху до об'єднання з Bunge.
Для України злиття Bunge та Viterra було не абстрактною угодою світового рівня, а процесом, який безпосередньо впливав на внутрішній аграрний ринок. Обидві компанії працювали в Україні майже три десятиліття: дочірня структура Viterra — ПІІ «Вайтерра Україна» — ще з 1996 року, Bunge — з 1998-го. Хоча війна завдала серйозних втрат обом — їхня інфраструктура неодноразово ставала мішенню російських обстрілів — вони не просто залишалися працювати на українському ринку, а й продовжували інвестувати.
Втім, деякі з цих інвестицій виглядали щонайменше сумнівними. У травні 2024 року Viterra придбала зерновий елеватор у Вінницькій області, який належав ТОВ «Пеньківський ЗПК». На тлі війни така інвестиція могла б бути прикладом віри у стабільність українського ринку. Однак вартість угоди виглядала значно завищеною, а частина її учасників мала сумнівну історію.
За даними учасників ринку, Viterra придбала елеватор за 8 мільйонів доларів, хоча до повномасштабної війни його безуспішно намагалися продати за 5,5 млн. Менеджери глобального трейдера заплатили за актив більше, ніж він коштував у більш спокійні роки, незважаючи на загальне зниження капіталізації аграрної інфраструктури через військові ризики. При цьому до зміни власника елеватор чотири роки взагалі простоював.
Експерти припускали, що в цьому випадку може йтися не про класичну інвестицію, а скоріше про прояви корпоративної корупції. Директор Інституту світової політики Євген Магда зазначав: «Заплативши ціну вище за ринкову, український менеджмент Viterra, ймовірно, також переслідував власні інтереси, особливо враховуючи процес об'єднання з компанією Bunge. Так часто буває в процесі злиття двох великих гравців на ринку, коли компанії намагаються швидко закривати угоди, а фінансовий контроль може бути ослаблений масштабами процесу. Вартість активів штучно завищується заради особистої вигоди».
У той же час угода публічно підтримував керівник «Вайтерра Україна» Олексій Деркач. Очевидно, вона не могла відбутися й без згаданого топ-менеджера Viterra Ніка Вільямса, причетного до «згортання» бізнесу компанії в Росії, і СЕО Девіда Матіске.
Присутність таких глобальних гравців, як Bunge та Viterra, була вкрай важливою для української економіки, особливо в умовах війни. Вони забезпечували не лише надходження інвестицій, а й стійкість експортної інфраструктури, без якої аграрний сектор не зміг би функціонувати. Втім, додатковою цінністю від присутності міжнародних компаній на українському ринку мала бути прозорість та дотримання високих ділових принципів.
Сумнівні угоди з участю окремих представників локального менеджменту кидали тінь як на саму компанію, так і на всю країну. Показовим у цьому сенсі був приклад співвласника Viterra — швейцарського сировинного трейдера Glencore. Менеджмент компанії, що мав тісні зв'язки з Росією, настільки перейняв місцеві традиції ведення бізнесу, що у результаті Glencore була вимушена добровільно сплатити понад 1,1 мільярда доларів для врегулювання цілої низки корупційних справ, пов'язаних із хабарництвом у різних країнах світу.
Угода між Bunge та Viterra була не просто кроком до створення аграрного супергравця, а дзеркалом складної реальності глобального бізнесу. Формально йшлося про об'єднання активів, посилення позицій на ринку та логіку масштабування. Однак за фасадом злиття проглядалася набагато ширша картина: ризики, закладені в корпоративній історії Viterra, наслідки її діяльності в Україні, суперечливий менеджмент, незавершені сторінки співпраці з Росією та неоднозначна реакція стратегічних партнерів, насамперед Китаю.
Ці фактори надавали угоді багатовимірності, яку не можна було звести лише до економічної доцільності чи синергії. Вони сигналізували про ризик перенесення непрозорих чи конфліктних підходів до нової корпоративної конструкції, що могло вплинути як на внутрішню культуру, так і на репутацію об'єднаної компанії.
Те, що мало бути технократичним злиттям двох аграрних гігантів, виявилося історією з глибшим підтекстом та відкритими питаннями. Не всі вони лежали на поверхні, але ці невидимі змінні могли визначити стратегічний вектор розвитку нового гравця, якого вже називали одним з лідерів глобального продовольчого ринку.
Угода відбулася. І тепер головне питання полягало в тому, чи зможе Bunge не лише інтегрувати активи Viterra, а й трансформувати управлінську культуру та кадровий склад, не допустивши керівних позицій скомпрометованих менеджерів, які могли б поставити під загрозу довіру до нового гравця у критично важливому для світу аграрному секторі.