Сучасна цензура змінила своє обличчя. Якщо раніше вона була прерогативою держави чи власників медіа, то тепер практично будь-хто з достатніми фінансовими ресурсами може замовити послугу з видалення негативної інформації про себе з інтернету. Для цього потрібно лише звернутися до спеціалізованої компанії, яка займається так званим «відбілюванням репутації». Такі контори обіцяють очистити інформаційне поле від неприємних матеріалів, використовуючи різноманітні методи — від цілком законних до явно шахрайських.
Практично кожне впливове інтернет-видання, яке розслідує діяльність політиків, бізнесменів, чиновників чи інших впливових осіб, стикається з їхніми посланцями. Вони пропонують гроші або висувають загрози, щоб видання видалило матеріали, які виставляють їхніх клієнтів у негативному світлі. Причому йдеться не обов'язково про ексклюзивні розслідування — часто це звичайні новини, які вже розповсюджені десятками медіаресурсів.
Когда видання відмовляється піддатися тиску, у хід йдуть інші, більш агресивні методи. Один із найпоширеніших — судові позови. Розрахунок простий: навіть якщо видання впевнене у своїй правоті, воно часто не може дозволити собі утримувати постійну команду юристів для участі у виснажливих судових процесах. Цей метод систематично використовував покійний Андрій Портнов, який, спираючись на свої широкі зв'язки в системі, вигравав судові справи та вимагав видалення матеріалів про себе.
Недавний приклад — позов проти видання NGL.media від Михайла Піртка, зятя народного депутата Ярослава Дубневича. Позивач вимагає видалити з публікацій розслідувачів своє ім'я та ім'я своєї дружини, а також усі згадки та фотографії про їхню діяльність та майно. Крім того, сім'я домагається заборони публікувати будь-яку інформацію про них у майбутньому. Причиною позову стало розслідування квартири дочки Дубневича в ОАЕ вартістю 1,2 млн євро. Піртко просить суд зобов'язати редакцію видалити всю статтю, визнати недостовірним заголовок матеріалу, інформацію про оголошення в міжнародний розшук Ярослава Дубневича та згадку про те, що нардеп є фігурантом двох кримінальних розслідувань.
Проблема стратегічних позовів проти громадської участі (SLAPP) притаманна не лише Україні та стосується не лише журналістів, а й громадських активістів. У 2024 році Рада Європи прийняла Рекомендації щодо протидії застосуванню таких позовів, а Європейський Союз прийняв Директиву про захист осіб, які беруть участь у громадському житті, від необґрунтованих позовів чи неправомірних судових розглядів. У травні цього року у Верховній Раді при комітеті свободи слова була створена робоча група з розробки механізмів протидії SLAPP.
Однак судові позови — це, так би мовити, «старовірний» спосіб тиску. Розвиток цифрових технологій дозволив розробити набагато більш сучасні методи. Комерційні фірми, що займаються «відбілюванням репутації», прямо пропонують своїм клієнтам послуги з видалення негативної інформації через звернення до адміністрацій пошукових систем та хостинг-провайдерів. Найбрутальніший метод, про який не розповідають на публічних форумах піарників та маркетологів, — це DDoS-атаки або злом сайту з подальшим знищенням «неприємних» матеріалів. Однак ефективність таких методів часто виявляється короткостроковою.
Ірина Федоров, голова громадської організації «Голка», сайт якої неодноразово зазнав DDoS-атак, розповідає про досвід протидії. «На нас були жорсткі DDoS-атаки, коли здійснювалася лавина фейкових запитів на сайт та його клали. Пропускна спроможність нашого ресурсу просто не витягувала, — згадує Федоров. — Нас рятувала канадська організація Deflect, що забезпечує захист від таких атак. Під її захистом перебувають багато громадських організацій. Умовно кажучи, наші партнери надають таку віртуальну «величезну трубу» та розширюють пропускну спроможність сайту, на який здійснюється атака».
Федоров також згадує про гірший засіб тиску — цькування автора та всієї редакції зі спробою знищення їхньої репутації. «Моєї персони навіть окремий чорнушний сайт присвячений, де можна дізнатися про мене багато цікавого, я вже не говорю про окремі публікації на всіляких «зливних бачках».
Фахівці з кібербезпеки називають інші, можливо, ефективніші методи зачистки інформаційного поля, ніж лобові атаки. Серед них можна виділити кілька основних підходів.
Перший — імітація шахрайства. Це створення враження для пошукових систем, що сайт або сторінка займаються фішингом або спамом, щоб змусити їх видалити ресурс з пошуку або знизити його позицію.
Другий — маніпуляція алгоритмами. Це створення великої кількості низькоякісного або нерелевантного «інформаційного сміття», щоб замінити ним негативні згадки у пошуковій видачі, виштовхуючи їх на нижчі позиції.
Третій — різноманітні скарги. Це зловживання скаргами на порушення, насамперед авторських прав, щоб блокувати неприємні матеріали на рівні пошукової системи або соцмережі.
Четвертий — використання права на забуття (Right to be forgotten). Це легальний інструмент видалення інформації про людину з пошукових систем.
Експерт із цифрової безпеки ГО «Інтерньюз-Україна» Павло Білоусов докладніше описує деякі з цих підходів. «Наприклад, можна мати мережу сайтів, через яку запускатиме про клієнта якусь потрібну йому інформацію, на яку звертатимуть увагу алгоритми. І вони в пошукових системах насамперед підтягуватимуть вгору позитивні згадки, а не негатив. Тому що насправді дуже мало людей йде далі за перші 10 посилань у пошуку, — пояснює Білоусов. — Можна робити посилання на ресурси, які хочеш дискредитувати, зі сміттєвих сайтів. І тоді Google, грубо кажучи, вважатиме, що всі ці сайти однакові і розганяють спам і фейки, і відповідно ставитися до їх просування у видачі».
Іноді сайти просто зламують і забороняють статтю до індексування пошуковими системами, хоча на самому ресурсі вона залишається. У контор, що займаються такою діяльністю, в арсеналі є купа готових інструментів, які вони підключають, коли формулюють і застосовують конкретну стратегію. Наприклад, у них може бути база заражених комп'ютерів, власники яких колись завантажили віруси разом із якимись піратськими програмами, — і з цих комп'ютерів починають масові атаки на той чи інший сайт.
Скарги на матеріали із надуманих приводів — одне з «тонких місць» у політиці пошукових систем та соцмереж, якими користуються піарники скомпрометованих осіб. Для цього потрібно лише заповнити форму на сайті Google і поскаржитися, що на тій чи іншій сторінці розміщено матеріал, який порушує чиїсь авторські права, незалежно від того, так це чи ні.
Американські технологічні гіганти дуже чутливо ставляться до подібних претензій. У Google можна поскаржитися на знайдені порушення на тому чи іншому сайті, і пошукова система блокуватиме доступ до спірного контенту на 10 днів. При отриманні такої скарги Google може тимчасово обмежити доступ до спірного контенту та призупинити його видачу в пошуку. Якщо такі скарги будуть подаватися неодноразово, це може мати серйозний негативний вплив на позицію всього ресурсу в ранжируванні Google і зменшити кількість переходів на нього через пошукову систему. А це негативно впливатиме на трафік всього ресурсу і відповідно заробітки на рекламі.
Заступник директора Центру демократії та верховенства права, головний експерт з медійного права та модерації контенту в соціальних мережах Ігор Розкладай визнає, що механізми Google проти різного типу шахрайств дуже контроверсійні. «Класичний кейс — коли на початку грудня 2013 року відео зі побиттям журналістів та активістів на Банковій було видалено з Youtube нібито за порушення авторських прав, хоча той позивач не мав до цього відео жодного відношення, — наводить приклад Розкладай. — Також було кілька атак на медіа та блогерів на порушення авторських прав по відео про перші дні російського вторгнення у Чернігові від арабських каналів. Хоча очевидно, що ці медіа ніяк не могли бути авторами цього контенту».
Розкладай зазначає, що це проблема самого механізму авторських прав, тому що платформа, одержуючи скаргу на їхнє порушення, не розуміє, хто винен чи ні, а зобов'язана блокувати потенційного порушника. «Буває, алгоритми глючать і відбувається «френдлі фаєр», коли, наприклад, деякі телеканали з Єдиного марафону скаржилися на інших колег з марафону, — згадує експерт. — Всі ці історії можуть бути пов'язані з недосконалістю механізмів та певними юридичними правилами, які призначені для одного, але, по суті, використовуються з іншою метою».
Павло Білоусов із «Інтерньюз-Україна» звертає увагу на те, що техногіганти з тим величезним масивом контенту, який проходить через їхні сервери, просто не ставлять за мету займатися фактчекінгом. Однак певні технології скорингу, щоб боротися з валом скарг, все-таки використовують. «Якщо помітно, що на давно існуючі сайти або обліковий запис, у яких гарна репутація, масово скаржаться облікові записи, які тільки вчора були зареєстровані, то алгоритми це братимуть до уваги, — пояснює Білоусов. — Є купа інших параметрів, на які вони можуть спиратися, аж до того, з якого пристрою їм пишуть, це справжня людина чи робот, наскільки атиповою є поведінка. Але ці алгоритми постійно змінюються, тому будь-яких універсальних методів протидії зловживанням просто немає».
Інструмент «право на забуття» теж має обмеження. Пошуковик оцінює такі запити щодо неактуальності та недоречності інформації. Якщо інформація становить суспільний інтерес, у праві на забуття можуть відмовити. І навіть якщо Google задовольнить цей запит, першоджерела нікуди не зникнуть. У рамках справи Google Spain v. AEPD у 2014 році Європейський суд ухвалив рішення, що європейське законодавство дає громадянам країн ЄС право звертатися до пошукових систем з проханням видалити ті чи інші посилання, що стосуються приватної інформації про заявників.
Шеф-редактор інтернет-видання «Детектор медіа» Наталія Лігачова впевнена, що практика маніпуляцій технологічними можливостями для обмеження свободи слова згодом лише зростатиме. «Ті, хто бореться з розслідувачами, будуть вигадувати все більше нових способів уникати відповідальності. Думаю, протистояти цьому так само важко, як, наприклад, було з регулюванням «телеграма»: і технології стають все більш досконалими, і розробники шахрайських схем не стоять на місці, — прогнозує Лігачова. — Тому, перш за все, потрібно піднімати цю проблему і пускати її в публічний дискурс, щоб усі розуміли, що вона набуває все більшої ваги. А потім уже разом із народними депутатами, журналістами, правоохоронцями думати, як це вирішувати».
Лігачова наголошує, що слід працювати і з технологічними гігантами, але будь-які комунікації з ними дуже нелегкі. «Ті, хто користується цими механізмами в несумлінних цілях із шкідливою для суспільства метою, завжди вигадають щось нове. Тому треба визнати, що взагалі позбутися цієї проблеми ми не зможемо».
Проблема має й іншу сторону: як бути з численними «зливними» сайтами, що публікують відверту «чорнуху»? Хоча вони й існують в Україні поза правовим полем, алгоритмам Google це байдуже. Виникає питання — як відрізнити нормальне журналістське розслідування, яке намагаються знецінити різними методами, від відвертої дезінформації, яка з'являється в інтернеті. «Тут справа не тільки в тому, щоб щось побороти, а як доводити, що маєш рацію саме ти, — каже Лігачова. — Межа між якісним журналістським розслідуванням щодо, скажімо, способу життя чиновника та замовною кампанією недоброзичливців проти нього ж — тонка. А заокеанським корпораціям, для яких Україна є далеко не пріоритетним ринком, часто просто непомітна».
Маріанна Коніна, засновниця компанії репутаційного менеджменту Reputation.city, яка займається онлайн-реабілітацією клієнтів, впевнена: будь-яка людина має право на захист власної репутації. Вона перераховує кілька причин, чому формування позитивного іміджу в мережі з використанням особливостей пошукових систем цілком виправдане. «Перше – людина має право на все, що в рамках закону. Друге — якщо провину людини не доведено в суді, вона вважається невинною. Третє – кожен має право на захист своєї репутації. Залежно від ситуації, та чи інша особа може ухвалити рішення про те, як діяти. Бездоганна репутація — це певна ілюзія, бо дуже важко догодити всім. Але цілком можливо догодити закону, якщо діяти у його рамках, — пояснює Коніна. — Якщо в інформаційному полі відбувається певна боротьба, але закон на стороні людини, ми беремося за такі «кейси» і допомагаємо у вирішенні проблеми. І справа не тільки в алгоритмах пошукача або баз даних типу LexisNexis, а в бажанні та праві людини себе захистити».
Бізнес-партнер Коніної, експерт з PR Олександр Бухтіяр констатує, що у цифрову епоху минуле не забувається, а індексується. Інтернет зберігає про людину все — і правду, і неточності, і брехню. Саме тому «право на забуття» стало невід'ємною частиною права на конфіденційність. «Прецедент Google Spain v. AEPD закріпив: людина має право стерти сліди, які більше не відповідають реальності, — нагадує про цей легальний інструмент для «очищення минулого» Бухтіяр. — Репутаційний менеджмент - це не про видалення фактів, а про чесну можливість оновлення та право на сучасний, неспотворений образ. Свобода слова не дає права тиражувати застарілі чи шкідливі наративи».
У владі принаймні на рівні парламентського комітету зі свободи слова розуміння викликів маніпулювання правилами та алгоритмами пошуковиків для приховування суспільно важливої інформації є. І розмови з ІТ-гігантами, зокрема щодо штучного зниження ранжування неугодних комусь сайтів у видачі Google, ведуться. Але поки що все залишається лише на рівні розмов.
Голова комітету Ярослав Юрчишин пояснює: «Ці явища досить поширені, тому що і Google, і Meta, маючи дуже обмежену компетенцію в україномовному сегменті, швидше за перестрахуються і знизять рейтинг матеріалу, на який є скарга, ніж жорстко розбиратися. Це взагалі поширене явище для не дуже поширених мов у пошукових та соціальних мережах, у тому числі й української. І тут важливо добитися від великих технологічних корпорацій верифікації україномовного контенту, щоб вони розбиралися перед тим, як по суті знижувати рейтинги сайтів».
Юрчишин зазначає, що така робота ведеться громадськими активістами, комітет теж працює із платформами. Вони реагують на це по-різному. «Ті, хто має український офіс, реагують краще, з тими, хто має лише формальні представництва, звичайно, складніше».
У Національній раді з питань телебачення та радіомовлення також визнають, що іноземні цифрові платформи, що працюють в Україні, поки не підпадають під дію спеціального законодавства, тому цей орган жодним чином вплинути на їхню діяльність не може. «Закон України «Про медіа» не охоплює питання регулювання діяльності цифрових платформ, оскільки наша країна ще не є членом ЄС і не застосовує Директиву про цифрові послуги (DSA). У випадках, коли йдеться про контент, який не порушує закон, а є елементом внутрішньої політики платформи, Національна рада не має юридичних підстав для втручання. Якщо користувач вважає, що його права порушені, він може скористатися внутрішніми інструментами скарг самих платформ, зокрема Google або YouTube, подавши звернення через відповідні форми на сайтах».
Тому поки що українським ЗМІ у протистоянні з відбілювачами репутації, які часто вдаються до відверто шахрайських методів, залишається розраховувати лише на власні сили та впертість. Держава не готова до нових викликів, що загрожують свободі слова.