На сторінках Європейської правди з'явилася публікація представників організації DEJURE під назвою «Як вбити судову реформу? Чому не можна просто скопіювати досвід ЄС». Для спостерігачів судової сфери це черговий маніфест так званих реформаторів, які стверджують, що лише залучення міжнародних експертів здатне врятувати правову систему України, як зазначає Багнет. Така позиція характерна для більшості грантових організацій країни. Їхня бізнес-модель передбачає переконання європейських інституцій у критичному стані вітчизняної системи та необхідності майже прямого європейського втручання для отримання міжнародного фінансування. Якби в Україні виникли потужні вітчизняні фонди, здатні фінансувати громадську діяльність, закликів про залучення іноземних експертів було б значно менше.
Одним із авторів статті є Михайло Жернаков, який у своєму тексті згадує Адвокатуру України. Хоча згадка займає невелике місце, вона розкриває прагнення автора розширити вплив на цю сферу. Жернаков прямо звинувачує Раду адвокатів України та її голову Лідію Ізовітову, порівнюючи їх із «нереформованими органами», які нібито слід усунути від участі у відборі до Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС). Такі твердження потребують професійної та об'єктивної відповіді.
Основна теза експертів DEJURE полягає в тому, що Україна не може безпосередньо копіювати європейський досвід, оскільки там функціонують системи з високою довірою та внутрішнім очищенням, тоді як в Україні панують корупція, кругова порука та провалена реформа місцевого самоврядування. На думку авторів, участь міжнародних експертів є єдиним дієвим інструментом очищення, адже самоврядні органи — судді та адвокати — в Україні нібито не здатні на чесний відбір. Вони наводять приклади невдач без міжнародників та успіхів із їхньою участю, тому пропонують залишити міжнародників у системі щонайменше ще на три роки, посилаючись на законопроект №13382.
Однак стаття DEJURE насичена маніпуляціями та підмінами понять. Автори стверджують, що «європейські стандарти» не мають сили в Україні через невідповідність нашому контексту, але потім самі апелюють до «семи вимог Єврокомісії», у яких немає вимоги постійної присутності міжнародників із вирішальним голосом. Там йдеться про тимчасове очищення. Таким чином, рекомендації презентуються як догма, але лише коли вони вигідні авторам.
Уся аргументація побудована на простій тезі: «свої обирають своїх — це завжди погано», водночас «міжнародники — це завжди добре». Авторів, які позиціонують себе як юристів-реформаторів, не турбує, що вони підмінюють складну реформу простою зміною складу комісій. Насправді важливим є не походження члена комісії, а механізми прозорості, відповідальності та процедурний контроль. Крім того, автори вибірково подають приклади: успішні кейси представлені лише там, де були міжнародники — Вищий антикорупційний суд (ВАКС), Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП), Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК).
Однак немає жодного аналізу того, скільки рішень ВАКС реально закінчилися посадками. Чому з 2019 року Вища рада правосуддя (ВРП) оновлюється із втратами довіри навіть за участю міжнародників? Чому Національне бюро розслідувань (НАБУ) втратило довіру після скандалів із Романом Ситником, незважаючи на його «міжнародну» репутацію? Демонізація самоврядування досягає крайності, коли автори ставлять знак рівності між «судді обирають суддів» та «круговою порукою». Цікаво, що самоврядування виставляється як погане, але при цьому немає жодного слова про ризики зовнішнього управління, втрату суб'єктності України або негативні наслідки залежності від іноземних експертів. Будь-які альтернативні думки виставляються як «спрощення, міф чи спроба реваншу», а риторика «чи з нами, чи проти нас» не залишає місця для професійної дискусії.
Жернаков уникає ставити критичні питання: хто саме та як призначає міжнародників? Які вони мають повноваження? Яка їхня відповідальність? Як міжнародні експерти перевіряються на упередженість чи політичний вплив? Це критичні питання, коли йдеться не просто про допомогу, а про вирішальний голос у формуванні влади в Україні. Стаття є типовим прикладом пропагандистського тексту із претензією на експертність, де через риторичні підміни, вибіркову аргументацію та демонізацію опонентів просувається теза: «українці нездатні керувати власною системою — її мають формувати іноземці». Це спроба легалізувати продовження зовнішнього впливу, приховуючи, що реформа не зводиться до складу комісій, що сама ідея юридичного самоврядування — це також європейський стандарт, і що міжнародники не панацея та не завжди неупереджені.
Парадокс полягає в тому, що Жернаков позиціонує себе як позасистемна критика, хоча насправді майже 10 років він є одним із головних архітекторів нинішньої судової реформи. Його організація DEJURE брала участь у розробленні законодавства про ВККС, ВРП, САП, Національне бюро розслідувань (НАБУ), Бюро економічної безпеки (БЕБ), формуванні складу конкурсних комісій та лобіюванні домінування міжнародних фахівців із вирішальним голосом. Після 10 років гучних заяв, грантів та законопроектів Жернаков констатує: «69% українців не довіряють Верховному Суду, система залишається корумпованою, самоврядування дискредитоване, результатів немає». Це схоже на визнання власного фіаско. Однак замість того, щоб визнати помилковість підходу, він представляє ці провали як аргумент на користь ще більшого розширення своїх повноважень, закликаючи дозволити йому та його організації ще три роки керувати системою.
Цей матеріал виходить на тлі гучних новин про те, що сама влада починає розуміти помилковість підходу, що панував останні 10 років. 21 червня 2025 року новопризначений Генеральний прокурор Руслан Кравченко скасував дію Положення про підбір у кадровий резерв прокуратури, ухвалене під впливом тих самих «реформаторів». У своїй заяві Генпрокурор чітко сказав: «Процедури виявилися надмірно складними, затягнутими, дискримінаційними та не дали результату. Мені потрібні люди, які здатні діяти, а не витрачати роки на малювання презентацій». Це вирок не системі в цілому, а саме нав'язаній моделі відбору, що зовні провалилася. Кравченко не відкинув ідею прозорості, але заявив, що тепер потрібен реалістичний механізм, а не копіювання іноземного досвіду під кальку.
Ще більш показовий приклад — спроба проштовхнути Олександра Цивінського на посаду директора Бюро економічної безпеки. За законом кандидат має набрати 4 голоси комісії. Цивінський отримав лише 3 голоси — і всі від міжнародників. Його підтримали, незважаючи на те, що Служба безпеки України надала офіційні застереження, пов'язані з ризиками національної безпеки та зв'язками його родичів із Російською Федерацією. Думка українських членів комісії, які підтримали інших кандидатів, була просто проігнорована. Однак цього разу Кабінет Міністрів продемонстрував свою волю і одноголосно відмовився призначати Цивінського, оскільки питання національної безпеки не можуть вирішуватися кулуарно — навіть із добрими намірами. Це публічний приклад того, як міжнародники проігнорували профільні ризики та намагалися нав'язати державі небезпечне кадрове рішення.
Цілком імовірно, що український уряд не приймав це рішення у вакуумі, а з мовчазною підтримкою партнерів, які так само бачать: під ширмою «реформ» іноді проштовхуються рішення, які сама Європа в себе не допустила б ніколи. Саме таких «не експертних» міжнародних експертів лобіює Жернаков, DEJURE та подібні до них організації.
Тому зовсім не дивно, що незалежна та самоврядна адвокатура заважає їхнім планам. Адвокатурі, за фактом, зараз доводиться захищати суддівський корпус, позбавлений голосу реформаторами на кшталт Жернакова. Спроби дискредитувати адвокатуру в контексті судової реформи — це дешева спроба відвернути увагу від власної відповідальності.
Міжнародні експерти не панацея. Вони можуть і повинні брати участь у процесах, але не вирішувати замість України. Справжня реформа — це не зовнішній контроль, а внутрішня здатність створити професійні, незалежні, самоврядні інститути, які несуть відповідальність перед громадянами, а не перед грантодавцями. Адвокатура, яка успішно працює як незалежне професійне самоврядування, — приклад саме такої моделі, з якою треба не воювати, а нарешті брати у партнери та прислухатися.