Навколо народного депутата Сергія Лабазюка, якого звинувачують у масовому рейдерстві та корупції, розгортається скандал, що виявляє розгалужену схему захисту на вищих рівнях судової системи України. Розслідування показує, що для вирішення судових та правоохоронних питань Лабазюк звертається до свого кума Віталія Марцинкевича, чия родина утворює впливову династію суддів, здатну впливати на рішення судів різних рівнів.
Віталій Анатолійович Марцинкевич — ключова фігура цієї системи. Його суддівська діяльність розпочалася у Хмельницькому, а з 2011 року він працював у Дніпровському районному суді Києва. Саме там він набув гучної слави під час Революції Гідності, коли відправив під варту чотирьох учасників протестів та позбавив прав шістьох водіїв Автомайдану на основі сфальшованих справ.
Особливо показовою стала подія 22 січня 2014 року, коли суддя Марцинкевич виніс ухвали про арешт оператора «Спільнобачення» Володимира Карагяура та братів Маркусів, затриманих за купівлю палива для генераторів. Марцинкевич видав ідентичні ухвали про їхній арешт, у яких стверджувалося, що вони з ножами та бітами нападали на «Беркут». Це рішення було повністю сфальшованим і політично мотивованим.
Після Майдану Марцинкевича неодноразово намагалися звільнити за порушення присяги, але завдяки спорідненим зв'язкам та судовим позовам він то повертався на посаду, то отримував мільйонні компенсації, зокрема понад 2,4 млн гривень за «вимушений прогул». Остаточно його було звільнено лише у січні 2022 року.
Але справжня влада Віталія Марцинкевича полягає не в його колишній посаді, а в сімейних зв'язках. Його батько, Анатолій Миколайович Марцинкевич, був екс-суддею, колишнім головою Апеляційного суду Хмельницької області та, що найважливіше, колишнім секретарем Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС). Саме на цій посаді він під час Майдану формував суддівський корпус. Анатолій Марцинкевич уникнув люстрації і навіть після звільнення продовжує мати значний вплив у суддівському середовищі, отримуючи довічну пенсію понад 200 тисяч гривень на місяць.
Сім'я Марцинкевичів включає й інших впливових суддів. Брат Віталія — Сергій Анатолійович Марцинкевич — працює суддею Хмельницького міськрайонного суду. Двоюрідний брат Костянтин Михайлович Огородник займає посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. Ця потужна сімейна мережа утворює механізм, який Лабазюк використовує для тиску на суди на різних рівнях.
Конкретна ілюстрація роботи цієї схеми виявилася у справі директора ДП «ДГ Проскурівка» Євгена Добрянського, який публічно звинуватив Лабазюка у спробі рейдерського захоплення державного підприємства. Для усунення принципового директора Лабазюка потрібно було вплинути на Господарський суд Хмельницької області. За розповідями, батько Віталія Анатолій Марцинкевич колись допоміг судді цього суду Іллі Заярнюку уникнути кримінальної відповідальності у корупційній справі його матері.
11 червня 2025 року суддя Заярнюк виніс ухвалу про усунення Добрянського з посади, фактично відкривши шлях для захоплення підприємства та вивезення державного зерна. Проте основний удар завдався в апеляції. Для впливу на Північно-Західний апеляційний господарський суд клан Марцинкевичів залучив усю свою «артилерію»: Віталій Марцинкевич особисто чинив тиск на головуючу суддю Павлюка І.Ю., Анатолій Марцинкевич приїжджав до голови суду із «проханням», а Костянтин Огородник, суддя Верховного Суду, здійснив «телефонне право» — зателефонував судді Павлюку, щоб забезпечити потрібне для Лабазюка рішення.
Ця історія не є просто описом окремої корупційної схеми. Вона відображає системні проблеми українського правосуддя, яке так і не було повністю очищене після Майдану. Клан Марцинкевичів — яскравий приклад «суддівських олігархів», які, маючи глибокі споріднені зв'язки та контроль за ключовими посадами в системі, можуть роками блокувати будь-які спроби реформи та залишатися непорушними. Вони пережили Майдан, люстрацію чи уникли її, і продовжують здійснювати владу, продаючи її таким, як Сергій Лабазюк.
Справа Добрянського та ДП «ДГ Проскурівка» — це лише верхівка айсбергу. Вона показує, що для боротьби з топовою корупцією недостатньо затримати одного корумпованого нардепа. Необхідно розірвати цілі павутиння впливу всередину судової системи, які й уможливлюють такі злочини на найвищому рівні. Поки ці мережи існують, будь-який корупціонер чи рейдер знайде собі «вирішувача Феміди» для захисту.